В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Після того, як противник теж трохи відступив, зав'язалася запекла перестрілка, в якій поставлений за п'ятдесят метрів перед нами кулемет Льюїса змусив нас пригнути голови. Легкий кулеметний вогонь у відповідь з нашого боку ознаменував початок двобою. Півхвилини два кулемети, обсипувані кулями, торохтіли один в одного. А тоді наш навідник, єфрейтор Мотулло, завмер із простреленою головою. Хоча мозок стікав йому лицем аж до самого підборіддя, він усе ще зберігав ясність розуму, коли ми несли його до найближчої штольні. Мотулло, старший чоловік, належав до тих людей, які ніколи ні до чого не зголошувалися добровільно; та коли він вже стояв за своїм кулеметом, як я спостеріг, прикипівши поглядом до його обличчя, то попри черги, що порскали довкола, не опускав голову ані на міліметр. На моє запитання, як він почувається, він ще спромігся відповісти зв'язними фразами. Я мав враження, що смертельна рана взагалі не завдає йому страждань, ба, він навіть не підозрює про неї.
Поступово все трохи вгамувалося, оскільки й англійці працювали над барикадою. О дванадцятій з'явилися капітан фон Бріксен, лейтенант Теббе й лейтенант Фойґт; вони привітали мене з успіхами роти. Ми сиділи в блокгаузі, снідали англійськими харчами й обговорювали становище. Поміж тим я вигуками вів перемовини з приблизно двадцятьма п'ятьма англійцями, чиї голови виринули з окопу за сто метрів попереду і які, вочевидь, хотіли здатися. Та коли я піднявся на укриття, мене десь з-поза них обстріляли.
Раптом на барикаді зчинився рух. Полетіли гранати, затріскотіли гвинтівки, затарахкали кулемети. «Ідуть! Ідуть!» Ми пострибали за мішки з піском і відкрили вогонь. Один з моїх, єфрейтор Кімпенгаус, вискочив у розпал бою на барикаду й доти стріляв у ворожий окоп, поки його не змели два важкі поранення в руку. Я запримітив собі цього героя моменту й мав радість через чотирнадцять днів привітати його із Залізним Хрестом.
Щойно ми повернулися з цієї інтермедії до сніданку, як знову вибухнув несамовитий галас. То був саме один з тих дивовижних випадків, коли становище змінюється зненацька геть непередбачуваним чином. Галас цей спричинив заступник офіцера лівого сусіднього полку, який хотів налагодити сполучення з нами й був окрилений нестримним бойовим запалом. Сп'яніння, здавалось, роздмухало його вроджену сміливість до шалу. «Де ті томмі? Бити цих псів! Вперед, хто за мною?» В своїй люті він пробив нашу прекрасну барикаду й кинувся вперед, прокладаючи собі шлях грімкими гранатами. Поперед ним по траншеї ковзали його ординарці й добивали з рушниць тих, кому вдалося втекти від вибухівки.
Мужність і особиста відвага завжди надихають. Нас теж охопив кураж і, вхопивши по кілька гранат, ми кинулися наввипередки у цей безоглядний штурм. Вже незабаром я був серед тих, хто мчав уздовж позиції. Та й інші офіцери, а за ними й стрільці моєї роти, не змусили себе довго впрошувати. Ба навіть капітан фон Бріксен, командир батальйону, опинився зі своєю рушницею у перших рядах і стяв понад нашими головами не одного ворожого гранатометника.
Англійці захищалися з усіх сил. Боролися за кожну поперечину. Чорні м'ячики міллівських гранат перехрещувалися в повітрі з нашими — з держаками. За кожною здобутою поперечиною ми натрапляли на трупи або тіла, що сіпалися в агонії. Вбивали одне одного, навіть не бачачи. Втрати були й у нас. Біля ординарця на землю впав шматок заліза, від якого чоловік вже не міг ухилитися; він повалився, а його кров з численних ран цідилася на глину.
Перестрибнувши через його тіло, ми кинулися вперед. Громовий гуркіт позначав наш шлях. Сотні очей у цій мертвій місцевості видивлялися з-за гвинтівок та кулеметів за мішенями. Наші лінії залишилися далеко позаду. З усіх боків летіли снаряди, свистіли біля наших касок або з різким тріском розбивались об край окопу. Щоразу, коли над лінією обрію злітала яйцеподібна грудка металу, око пильнувало її з тією зіркістю, на яку людина здатна лише перед лицем смерті. В цю мить очікування треба було встигнути знайти місце, звідки би добре проглядалося усе небо, бо тільки на його блідому тлі важке рифлене залізо смертельних яєць вирисовувалось достатньо чітко. А тоді шпурляти самому й стрибати вперед. Погляд ледве ковзав по скорченому тілу противника; цей був уже поза грою, починалася нова дуель. Перестрілка ручними гранатами нагадує фехтування на рапірах: тут треба стрибати, як у балеті. Це найсмертельніший з поєдинків, який закінчується тільки тоді, коли один із супротивників злітає у повітря. Іноді трапляється, що й обидва.
У ці хвилини я міг без жодного остраху дивитися на мерців, через яких доводилося перескакувати. Всі вони лежали в розслаблених, розкинутих позах, властивих для миті, коли життя покидає тіло. Стрибаючи отак, я одночасно сперечався із тим заступником офіцера, який виявився правдивим відчайдухом. Він претендував на першість і вимагав від мене, щоб я не кидав сам, а тільки подавав йому набої. Поміж короткими, застрашливими вигуками, якими налагоджують працю і звертають увагу на дії противника, я іноді чув його голос: «Ось там, кидає! Я був інструктором навчальних штурмових батальйонів!»
Відгалужену направо траншею зачищали люди 225 полку, які йшли за нами. Затиснуті в лещата англійці намагались утекти чистим полем і падали під вогнем, що негайно накрив їх зусібіч.
Та й іншим на позиції Зиґфрида, яким ми вже наступали на п'яти, стало гаряче. Вони намагалися втекти сполучною траншеєю, що завертала праворуч. Ми вискочили на спостережні пости, й від видовища, що звідти відкрилося, у нас вихопився дикий крик тріумфу: траншея, якою вони збиралися втекти, повертала вигнутим крилом ліри знову до нашої, так що в найвужчому місці віддаль не перевищувала десяти кроків. Тобто, їм доведеться ще раз пройти повз нас. З висоти свого спостережного пункту ми бачили каски англійців, що аж шпорталися від поспіху й збудження. Я метнув гранату під ноги переднім, вони різко зупинилися й заклинили тих,
