В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Посеред цієї колотнечі мене, наче ударом молота, звалило на землю. Оговтавшись, я здер з голови каску і, на превеликий переляк, побачив у ній дві великі діри. Фанен-юнкер Морманн, який кинувся на допомогу, заспокоїв мене запевненням, що на потилиці видно лише криваву подряпину. Куля, випущена здалеку, пробила каску й черкнула по голові. Напівоглушений, я з похапцем накладеною пов'язкою пошкандибав назад, подалі від палаючого осердя битви. Тільки-но я перейшов найближчу поперечину, як до мене ззаду підскочив якийсь боєць і випалив, що на цьому місці щойно був застрелений в голову Теббе.
Ця звістка мене доконала. Прекрасний друг, людина високих якостей, з яким я роками ділив радощі, горе й небезпеки і який ще хвилину тому перекинувся зі мною жартівливим слівцем, знайшов свій кінець через якийсь крихітний шматочок свинцю! Я відмовлявся у це повірити; і тим не менш, на жаль, це була правда.
Водночас на цьому смертоносному відрізку траншеї спливли кров'ю всі підофіцери й добра третина моєї роти. Постріли в голову сипались градом. Загинув і лейтенант Гопф, уже старший чоловік, вчитель за фахом, німецький наставник в найкращому розумінні цього слова. Обидва мої хорунжі, як і багато інших, дістали поранення. І все ж сьома рота під командуванням лейтенанта Гоппенрата, останнього ротного офіцера, утримувала здобуту позицію, аж поки не підійшла заміна.
Серед усіх бентежних моментів війни жоден не в змозі зрівнятися із зустріччю двох командирів ворожих ударних загонів поміж вузьких глиняних стін окопу. Тут нема вже ні відступу, ні пощади. Це знає кожен, хто бачив їх у їхнім царстві — цих володарів окопу з суворими, рішучими обличчями, відважних до нестями, що плавно й спритно пересуваються вперед-назад, з гострими, кровожерними очима, — мужі, гідні своєї години, не згадані в жодних зведеннях.
На зворотному шляху я затримався біля капітана фон Бріксена, який іще з кількома людьми вів вогонь по ряду голів, що вивищувались понад краєм сусідньої паралельної траншеї. Я став між ним та якимось іншим стрільцем і спостерігав, куди поціляють кулі. В тому сновидчому настрої, що приходить на зміну больовому шоку, я навіть не подумав, що моя пов'язка мерехтить здалека, як білий тюрбан.
Раптом якийсь вибух перед чолом знов пожбурив мене на дно окопу, а очі засліпило кров'ю, що потекла зверху. Водночас упав і заквилив боєць поруч зі мною. Постріл у голову крізь каску й скроню. Капітан уже злякався, що в один день втратив і другого командира роти, однак при ближчому розгляді виявив лише дві поверхневі дірки на межі волосяного покрову. Їх могли спричинити або розірваний снаряд, або осколки від каски пораненого. Цей поранений, з яким ми носили в тілі метал одного й того ж снаряду, відвідав мене після війни; він був робітником на цигарковій фабриці й внаслідок цього поранення зробився хворобливий і дивакуватий.
Ослаблений новою втратою крові, я приєднався до капітана, що повертався до свого командного пункту. Бігцем долаючи сильно обстрілюваний край села Мювре, ми дісталися до бліндажа в руслі каналу, де мені перев'язали голову й вкололи заштрик від правця.
По обіді я сів у вантажівку й поїхав у Леклюз, де за вечерею склав донесення полковнику фон Оппену. Майже у напівсні, але в пречудовому настрої спорожнивши з ним пляшку вина, я попрощався і, після такого несамовитого дня, з відчуттям виконаної роботи, кинувся в ліжко, постелене моїм вірним Фінке.
Ще через день до Леклюза добрався й батальйон. 4 грудня командир дивізії генерал фон Буссе виголосив перед діючими батальйонами промову, в якій особливо відзначив сьому роту. Я провів її повз нього парадним строєм і з забинтованою головою.
З повним правом я міг пишатися своїми людьми. Заледве вісімдесят чоловік, ми захопили довжелезну ділянку траншеї, здобули значну кількість кулеметів, мінометів та різних набоїв, взяли двохсот полонених. Я з радістю оголосив цілу низку підвищень і нагород. Так лейтенант Гоппенрат, командир ударних загонів, фенрих Нойперт, що атакував блокгауз, а також відважний захисник барикад Кімпергауз прикріпили собі на груди чесно заслужений Залізний Хрест першого ступеня.
Своє вже п'яте, подвійне поранення я не спішив лікувати в лазареті, давши йому заживати в часі різдвяної відпустки. Подряпина на потилиці швидко загоїлася, осколок на чолі заріс, склавши товариство двом іншим, які ще з Реньєвілю сиділи в лівій руці та мочці. В цей же час мене зненацька заскочив лицарський хрест ордену Дому Гогенцоллернів, висланий мені навздогін.
Цей оправлений золотом хрест і срібний кубок з написом «Переможцеві Мевра», який мені вручили три інші ротні командири нашого батальйону, є моїми пам'ятками про подвійну битву під Камбре, яка увійде в історію як перша спроба подолати новими методами смертельну тяжкість позиційної війни.
Привіз я з війни й прострелену каску, яку зберігав як противагу до іншої, що була на старшому лейтенантові індійських уланів, коли той вів проти нас свої загони.
БІЛЯ СТРУМКА КОЖЕЛЬ
9 грудня 1917 р., ще до моєї відпустки, ми по кількох днях відпочинку замінили на передовій десяту роту. Позиція пролягала, як я вже згадував, перед селом Віз-ан-Артуа. Мій відрізок був обмежений справа дорогою Аррас — Камбре, зліва — заболоченим руслом струмка Кожель, через яке ми маятниковими нічними патрулями підтримували зв'язок із сусідньою ротою. Із-за підвищення поміж передніми траншеями ворожа позиція не проглядалася. За винятком кількох патрулів, що ночами копошилися біля нашої загороди, та деренчання встановлених на поблизькій фермі Губертуса генераторів світла, ворожа піхота не подавала ніяких ознак життя. Дошкульними, натомість, були часті атаки газовими мінами, що забрали не одне життя. Вони відбувалися через кілька сотень вкопаних у землю залізних труб, що електрично розряджалися залпом полум'я. Щойно спалахувало це вогняне сяйво, ми негайно оголошували газову тривогу, і хто не встигав одягти протигаз, тому було непереливки. Подекуди газ сягав майже абсолютної щільності, так що й протигаз вже не допомагав, бо просто не лишалося кисню для дихання. Через це ми зазнали не одної втрати.
Мій бліндаж був збудований у стрімкому схилі жорств'яного кар'єру, що зяяв за позицією і майже щодня зазнавав сильного обстрілу. Позаду чорними обрисами стриміли залізні конструкції зруйнованої цукроварні.
Цей кар'єр був моторошним місцем. Поміж вирв, заповнених
