В сталевих грозах - Ернст Юнгер
За три хвилини до атаки Фінке поманив мене повною флягою. Я добряче приклався. Так, ніби воду пив. Тепер бракувало тільки бойової сигари. Тричі ударною хвилею гасило сірник.
Велика мить настала. Вогняний вал накотився на перші окопи. Ми пішли в наступ.
Гнів налетів, як буря. Вже, мабуть, полягли тисячі. Це було відчутно; хоча вогонь тривав, він, здавалося, пригас, ніби втрачав свою владну силу.
Нічийна земля була щільно заповнена нападниками, що поодинці, маленькими групками або гурмою крокували на вогняну завісу. Вони не бігли, вони теж не шукали укриття, коли між ними здіймалися височенні, як дзвіниці, стовпи вибухів. Тяжко, але невблаганно насувалися вони на ворожу лінію. Здавалося, вони забули про свою вразливість.
Посеред цих урухомлених мас водночас було самотньо; усі з'єднання змішалися. Я втратив з очей своїх; вони розчинилися, мов хвиля в прибої. Лише Фінке й однорічник на ймення Гааке були при мені. Права рука стискала руків'я пістолета, ліва — бамбуковий гарапник. Хоч мені було дуже гаряче, я був у довгій шинелі й, відповідно до припису, в рукавичках. Поступово нас розбирала скажена лють. Всевладне бажання вбивати окрилювало мої кроки. Злоба вичавлювала з очей гіркі сльози.
Несамовита воля до знищення, що нависла над Вальштаттом, загусала в мозку й занурювала його в червоний туман. Схлипуючи й затинаючись, ми вигукували один одному якісь безладні фрази, і сторонньому глядачеві цілком могло би подуматись, що нас переповнює надмір щастя.
Без зусиль ми пройшли крізь пошматовану плутанину дротів і одним махом перестрибнули через першу траншею, яку вже ледь можна було розпізнати. Хвиля наступу, наче хоровод привидів, танцювала над пласкою западиною крізь білі, валкі випари. Противника тут вже не було.
Всупереч сподіванням, з другої лінії нам назустріч заторохтів кулемет. Ми з супутниками заскочили до якоїсь вирви. Секундою пізніше страшенно рвонуло, і я повалився долілиць. Фінке схопив мене за комір і перевернув на спину: «Пан лейтенант поранений?» Нічого не трапилося. У новобранця була дірка в плечі, він, стогнучи, стверджував, що куля влучила йому в спину. Ми здерли з нього форму й перев'язали. Довга борозна вказувала, що в край вирви на рівні наших облич влучила шрапнель. Диво, що ми залишилися живі. У них там ще було сил більше, ніж ми собі думали.
Тим часом нас перегнали інші. Ми кинулися за ними, полишивши пораненого на його долю, але встромивши попередньо біля нього в землю патик зі шматком білої марлі — знак для санітарів, що йшли за хвилею штурмовиків. Трохи зліва попереду з імли виринув могутній залізничний насип ділянки Екуст — Круазіль, через який треба було перейти. Зі вбудованих амбразур і штольневих вікон валив такий щільний рушничний та кулеметний вогонь, ніби висипали повний лантух гороху. Вогонь був прицільний.
Десь уже подівся й Фінке. Я йшов яром, на схилах якого зяяли увім'яті бліндажі. Люто крокував я вперед чорною, зритою землею, яка ще парувала ядушними газами від наших снарядів. Я був сам-один.
І тут я угледів першого ворога. Якась постать у брунатному однострої, очевидно, поранений, сиділа посеред розгаратаної яруги, скорчившись і спираючись на руки, кроків за двадцять переді мною. Ми помітили один одного, коли я вийшов з-за повороту. Я бачив, як на мою появу він скулився і витріщився на мене широко розкритими очима, поки я, ховаючи лице за пістолетом, повільно й зловісно наближався. Назрівала кривава розправа без свідків. Справжнім спасінням було нарешті запопасти живого ворога. Я приставив цівку до скроні спаралізованого від страху чоловіка, другою рукою схопив і притягнув його за мундир, на якому висіли ордени та відзнаки. З жалібним стогоном він запустив руку в кишеню і витягнув замість зброї світлину, яку підніс мені під очі. Це був його портрет в колі великої родини, на літній терасі.
То було, як заклинання з якогось минулого, неймовірно далекого життя. Пізніше я вважав великим щастям, що тоді відпустив його й кинувся далі. Саме цей чоловік не раз являвся мені уві сні. Це давало надію, що він побачив-таки знову свою вітчизну.
Зверху в яр зістрибнули люди з моєї роти. Мені було нестерпно гаряче. Я здер із себе шинель і пожбурив її геть. Ще пам'ятаю, як кілька разів енергійно вигукнув: «А зараз лейтенант Юнґер скине шинель», на що стрільці аж заходились від реготу, так ніби я говорив щось неймовірно дотепне. Зверху всі бігли по укриттю, анітрохи не зважаючи на кулемети, що строчили з відстані чотирьохсот кроків. Я теж, як в чаду, кинувся на вогнедишний залізничний насип. В одній із вирв наскочив на постать у брунатному вельветі, яка стріляла з пістолета. То був Кіус, що перебував у схожому настрої і замість привітання тицьнув мені пригорщу набоїв.
З цього я роблю висновок, що прорив у смугу вирв наразився на спротив, бо перед штурмом я напхав у кишені добрячий запас пістолетних набоїв. Правдоподібно, тут угніздилися залишки викинутої з передових окопів залоги, і тепер вони виринали серед нападників у різних місцях. Втім, на цьому відтинку подій пам'ять мені відмовляє. В кожному разі, я здолав цю смугу без поранень, хоча тут, окрім перехресного вогню з вирв, роями, без розбору своїх і чужих, літали ще й кулі з насипу. В них там були якісь просто невичерпні запаси амуніції.
Отож, наша увага зосередилася на укріпленому насипі, що грізним валом нависав попереду. На розритому снарядами полі, яке відділяло нас від нього, були сотні англійців. Частина їх ще намагалася дістатися насипу, частина вже встряла в рукопашний бій.
Пізніше Кіус розказував мені подробиці, які я слухав з відчуттям, що буває, коли хтось третій розповідає про твої зухвалі витівки, вчинені на п'яну голову. Так, до прикладу, він гранатами гнав по траншеї якогось англійця. А коли гранати скінчилися, продовжував переслідування — «щоб тримати противника на бігу» — грудками землі, в той час як я стояв зверху на укритті й аж за боки хапався від реготу.
За такими-от пригодами, самі того не помітивши, ми дістались до насипу, який безперервно, мов невтомна машина, метав вогонь. З цього місця
