В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Як я пізніше довідався, артилерія отримала наказ продовжувати обстріл з найдальшої відстані. Це незрозуміле розпорядження виривало нам з рук плоди перемоги. Скрегочучи зубами від безсилої люті, ми змушені були спинитися перед цією вогняною стіною.
Шукаючи якоїсь прогалини, ми пішли далі направо, де саме командир однієї з рот 76 Ганзейського полку готувався до штурму Вронкурської позиції. Ми влилися у неї з нашим «Ура!», та щойно проникли на позицію, як власна артилерія знову відкинула нас назад. Тричі ми штурмували — і тричі були змушені відступити. Проклинаючи все на світі, ми зайняли кілька вирв, де нам надзвичайно дошкуляла пожежа на лузі, викликана снарядами, внаслідок якої загинуло багато поранених. Кількох бійців було вбито англійськими пострілами, серед них і єфрейтора Ґрюцмахера з моєї роти.
Поволі западали сутінки. Місцями ще потужно спалахував рушничний вогонь, але поступово згасав. Виснажені бійці шукали собі місця для ночівлі. Офіцери до хрипоти викрикували їхні прізвища, збираючи розпорошені роти.
Дванадцять бійців Сьомої згуртувались коло мене за останню годину. Оскільки вже холоднішало, я знову повів їх у той маленький бліндаж, перед яким лежав мій англієць, і вислав на пошуки ковдр та шинелей убитих. Примістивши усіх, я не втримався і пішов до тієї артилерійської улоговини, що лежала перед нами. Йшлося про приватну розвагу; відтак я узяв з собою стрільця Галлера, в якого теж була авантюрна жилка. З наставленими рушницями ми підібралися до улоговини, де й досі шаленів наш артилерійський вогонь, і обстежили спершу бліндаж, який, як виглядало, недавно покинули англійські артилерійські офіцери. На одному столі стояв велетенський грамофон, який Галлер тут же завів. Весела мелодійка, що зажебоніла з-під валка, справила на нас вельми моторошне враження. Я скинув скриньку на долівку, де вона ще видала кілька хрипких звуків і змовкла. Бліндаж був облаштований надзвичайно затишно; тут був навіть невеличкий камін з розставленими колом кріслами, а на його полиці лежали тютюн і люльки. Стара добра Англія! Ми, звісно, не мали жодних примусів, тож брали тільки те, що вподобали. Я пригледів собі хлібний мішок, білизну, невеличку металеву плящину, наповнену віскі, планшет для карт і кілька дрібничок від Роже & Ґалле — ймовірно, ніжний спогад про фронтову відпустку в Парижі. Видно було, що мешканці тікали в страшенному поспіху.
В сусідньому приміщенні була кухня, її запаси ми розглядали з благоговійним подивом. Там був цілий ящик сирих яєць, і ми негайно випили немалу їх кількість, бо вже й забули, як вони називаються. На полицях лежали стоси м'ясних консервів, бляшанки пресмачного густого повидла, а також пляшки з кавовою есенцією, помідори й цибуля; словом, усе, чого тільки запрагне душа гурмана.
Ця картинка пізніше часто зринала мені в пам'яті, коли ми тижнями лежали в окопах на крихітному хлібному пайку, водянистій юшці й ріденькому варенні.
Після такої експедиції, що принесла розуміння завидного господарчого становища противника, ми вийшли з бліндажа й взялися досліджувати улоговину, де знайшли дві покинуті новісінькі гармати. Великі купи лискучих, свіжо вистріляних картушів свідчили, що під час нашої атаки вони сказали своє вагоме слово. Я взяв уламок крейди й написав на гарматах номер своєї роти. Втім, довелося зробити відкриття, що підрозділи, які підходили за нами, мало зважали на право першості; кожен наступний витирав позначку попередника й заміняв її своєю, аж поки врешті вони не опинилися в руках якоїсь шанцевої роти.
А тоді, оскільки наша власна артилерія і далі невпинно глушила нас залізом, ми повернулися до решти. Наша передова, сформована тим часом підрозділами, що підтягалися ззаду, лежала двісті метрів за нами. Я виставив перед бліндажем подвійний пост, а решті наказав тримати гвинтівки напоготові. Залагодивши зміну, ще трохи перекусивши й коротко занотувавши події дня, я заснув.
О першій нас розбудили крики «Ура!» й потужний вогонь справа. Ми схопили рушниці, кинулись надвір і поставали у великій вирві від снаряду. Спереду поверталася купка німців, обстріляних з нашої лінії. Двоє з них лишились лежати на дорозі. Навчені цим випадком, ми перечекали, поки позаду вляжеться тривога, порозумілися за допомогою вигуків і повернулися на нашу лінію. Там сидів поранений в руку командир Другої, лейтенант Козік, такий застуджений, що не міг вимовити ані слова, і з ним приблизно шістдесят бійців 73-го. Оскільки йому треба було на перев'язочний пункт, я перейняв на себе командування його загоном, у якому було три офіцери. Крім цього, від полку залишилися тільки ще два такі нашвидкуруч зібрані відділення Гіпкенса і Форбека.
Решту ночі я разом з кількома підофіцерами провів в невеличкій норі, де ми ледве не задубіли від холоднечі. Вранці я поснідав здобутими запасами й послав гінців у Кеан, щоби принесли з кухні кави та їжі. Наша артилерія знову завела свою трикляту стрілянину і — замість вранішнього привітання — влупила нам прямим попаданням у вирву, де сиділо четверо бійців кулеметної роти. Рано на світанку наш невеличкий загін підсилив віце-фельдфебель Купмарт з іще кількома людьми.
Щойно ми трохи струсили з себе нічну студінь, як я дістав наказ разом із рештками 76 полку штурмувати Вронкурську позицію трохи далі справа. В густому ранішньому тумані ми вирушили на вихідну позицію — висоту південніше від Екуста, вщерть всіяну тілами загиблих з попереднього дня. Як то переважно буває, із-за нечітко зрозумілих наказів командири штурмових загонів почали сперечатися, аж поки край цьому не поклала кулеметна черга, що просвистіла у нас попід ногами. Всі позаскакували до найближчих вирв, окрім фельдфебеля Кумпарта, який, стогнучи, лежав на землі. Я із санітаром кинувся його перев'язати. Він був важко поранений у коліно. Зігнутими щипцями ми видалили з рани кілька уламків кісток. Він помер через кілька днів. Мене цей випадок особливо зачепив, бо три роки тому, в Рекувренсі, Кумпарт був моїм наставником із бойової підготовки.
На нараді з капітаном фон Ледебуром, який перебрав командування нашими позбираними докупи підрозділами, я доводив безглуздя лобової атаки, оскільки позицію Вронкур, яка й без того вже частково перебувала в наших руках, із набагато меншими втратами можна було атакувати зліва. Ми вирішили заощадити бійцям цю бійню, і пізніші події підтвердили нашу рацію.
Отож, ми наразі розташувалися у вирвах на висоті. Поступово пробивалося сонце, і тут же з'явилися англійські літаки, поливаючи з кулеметів наші нори, але вже невдовзі наші їх відігнали. В районі Екусту заговорила батарея — незвичне видовище
