«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Блязер відлічив кілька окупаційних польських злотих і всунув мені в кишеню.

— На, матимеш на цукерки.

Пам'ятаючи наказ матері, я добув з кишені його злоті і поклав на столик.

— Мама категорично заборонила брати з вас якісь гроші.

— Хай Господь благословить твою маму, — промовила розчулено Малка і знов погладила мене по голові.

— І тебе, — додала.

Мойсей нашвидкоруч написав записку і поклав у портфель.

— Віддаси її мамі, — попросив.

Я розпрощався і вже на відході почув, як Блязери, перейшовши на їдиш (досі спілкувалися зі мною польською мовою), стали тихенько бідкатися, де знайти дров, щоб зварити м'ясо.

За гітлерівськими расовими «нюрнберзькими законами», що стали діяти в окупованій німцями Галичині, якщо хтось з батьків був євреєм, то їхні нащадки навіть до третього коліна вважалися євреями і підлягали дискримінації. У сім'ї Желязних, незважаючи на вихрещення, і Соня, і їхня маленька дитина, згідно з тими законами, вважалися расово євреями. Ґестапо подібним мішаним сім'ям пропонувало розлучення і повне припинення усяких родинних стосунків. Інакше арійський партнер ставав для гестапівців злочинцем, який переховує євреїв і має за це бути покараний смертю. Відповідне оголошення під назвою «Пересторога» було розплакатоване по місту і опубліковане в пресі. Розлучитися з Сонею реально означало б відправити її з дитиною в ґетто на вірну загибель.

Владислав Желязни кохав свою Соню, до безтями любив свого первістка і не міг їх віддати на поталу гестапівцям. Він вирішив зберегти сім'ю за всяку ціну. Желязні поміняли лише квартиру і мешкали тепер на вулиці Вестштрассе (Янівська) під сорок першим числом, де їх раніше ніхто не знав. Ми по старій добрій пам'яті часто до них навідувалися. Зовні сім'я Желязних не піддавалася паніці, вела себе спокійно і впевнено. Насправді, як звірялася Соня моїй матері, вони дуже переживали, усвідомлюючи, що граються з долею. Смерть їх підстерігала кожної миті. Викриття можна було чекати з різних боків. Найбільше боялися доносів. Ґестапо і німецькі власті зобов'язали населення повідомляти про всіх підозрілих на єврейське походження осіб, які мешкають поза межами ґетто. За недонесення теж погрожували суворими карами. Сім'ю Желязних знало чимало людей, зокрема з львівського кримінального світу, але серед них існував своєрідний кодекс честі — не видавати своїх. Владек теж не боявся так званих «шмальцівників» — професійних шантажистів, які розшукували прихованих євреїв і вимагали від них за мовчанку відкуп. У Львові особливо відзначалася в тому банда якогось «Доктора», що навіть брав з собою на «полювання» спеціально дітей, які безпомильно визначали євреїв за зовнішніми ознаками, манерою триматися та жестами. «Якщо сюди прийдуть «шмальцівники» від Доктора, то я з ними розправлюся. Не зможу сам, покличу друзів, вони допоможуть», — твердив упевнено Владек. Він розповів нам про долю свого товариша Біндера. Той мав польську полюбовницю і якийсь час переховувався у її помешканні. Його діяльна натура не витримувала тривалого запертя і Біндер одного разу вийшов на вулицю у якійсь справі. Несподівано потрапив під облаву. Щоб вирватися з пастки, Біндер спробував утекти, але гестапівська куля наздогнала його.

Як предмет релігійної пошани в кожному християнському помешканні у Львові побутували зображення Христа або святих, або картини подай святого Письма. Желязні ніколи не відзначалися особливою набожністю. Якийсь образок у них, мабуть, таки був, але я якось його не помічав. Тепер у Желязних на чільному місці виднівся надмірно великий для габаритів звичайного помешкання образ Богородиці в голубих шатах. Під ним блимала лампадка, а на спеціальному білому столику у вазах стояли паперові квіти, влітку — живі. Разом це утворювало щось на зразок домашнього вівтаря. Кожен, хто заходив у їхню квартиру, мав відразу скласти собі враження, що потрапив у вельми благочестиву християнську оселю. Тепер Соня і Владек ретельно і регулярно відвідували костел. Доказати своє арійське походження Владеку було просто. Від чоловіків, звичайно, не вимагалося для цього надто демонстративної набожності. Їх перевіряли на предмет єврейського походження лише за так званим «конкретним доказом», тобто за наявністю обрізання крайньої плоті. Зате підозрілих, жінок перевіряли ретельно за освідомленістю у християнських обрядах, за знанням молитов, перевіряли за народними християнськими звичаями, яких не вичитати в жодному молитовнику. При ґестапо було створено спеціальний відділ для розшуку єврейських жінок, які, вдаючи християнок, живуть у «арійській» частині міста. Нишпорки цього відділу застосовували різні методи для викриття прихованих єврейок.

Щоб не стягувати на себе найменшу підозру, не «засвітитися» перед поліційними органами, які по нитці могли дійти до клубка, Владислав Желязни занехаяв свій кримінальний промисел і поступив інструментальником на роботу в майстерні, що німці організували в кінці Янівської вулиці на базі колишньої єврейської фірми Штайнхауза. Майстерні стали називатися «DAW» — абревіатура від «Deutsche Ausrüstung Werke» (німецькі ремонтні майстерні). Робітники «DAW» працювали під керівництвом німецьких майстрів над ремонтом військової техніки. Їм видавали надійні «аусвайси» — особисті виказки і непогані продовольчі пайки. Спочатку на «DAW» працювало добровільно декілька сотень євреїв і близько триста поляків та українців. Владека Желязного дуже цінували там як висококваліфікованого слюсаря.

Одного дня німець — старший майстер — відкликав Владека убік на балачку «nur mit uns» і завів секретну розмову.

— Herr Желязни, — звернувся майстер тим поширеним німецько-польським волапюком, який вживали сілезькі (шльонські) німці, — раджу вам у найближчі три-чотири дні «zum arbeit» не виходити. Посидьте ті дні дома.

— Але ж, пане майстре, за невихід на роботу суворо карають. Я боюся.

— Herr Желязни, ви правдивий класний спеціаліст, таких людей німецькі майстри завжди шанують, коли раджу не виходити вам на роботу, то маю на те вагомі підстави. Зробіть. як я кажу.

— Став я вагатися, — розповідав нам Владек, — адже «DAW» — військове підприємство, ним керують есесівці. За невихід на роботу без поважних причин можуть як за саботаж і розстріляти. Час воєнний. Але я послухав старшого майстра. Роздобув не зовсім переконливу довідку про хворобу, нібито в мене щось не те зі шлунком, і сиджу, як радив майстер, вдома. Сиджу і тремчу, а тут ще зі мною Соня і малюк.