«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Я вже згадував, що в місті гостро бракувало палива. Стараючись допомогти батькам, підлітки нишпорили повсюдно в пошуках дров, проявляючи не раз дивовижну кмітливість. Відразу за Оперним театром і в районах, прилеглих до Жовківської вулиці, траплялися зруйновані (часом і війною) старезні будинки, які у повсякденній мові називали латинським словом «рудери». З таких «рудер» підлітки крадькома витягали різну деревину, з великими колодами включно. Дорослих за такий вчинок могли запроторити до в'язниці. Якщо поліцаї ловили підлітка, то, відшмагавши ременем, відпускали.
Хлопчакам середмістя вдавалося промишляти не тільки дровами. Сміливці на Клепарівському вигині залізної дороги, де поїзди сповільнюють хід, видиралися на відкриті вагони, якими перевозили вугілля. На короткому відтинку колії — від Замарстинівського мосту до станції Підзамче — спритні хлопчаки жбурляли на насип кусні вугілля, а їхні спільники підбирали викинене у приготовлені мішки. Підлітки-євреї в цьому промислі участі не брали: поза ґетто вони вже перестали появлятися.
Практика гітлерівської расової політики у Львові не зводилася лише до утворення ізольованого єврейського ґетто. Расова сегрегація, що полягала у виокремлюванні німецької «раси панів» (Herren folk) від расово «неповноцінних» (Minderwertig) народів, стосувалася також українців і поляків. Мало не на кожному кроці очі львів'ян кололи написи «Nur für Deutsche» «Тільки для німців». Найкращі крамниці, ресторани, пивні, лікарні, кінотеатри та низка установ вивісили цей застережливий для ненімців напис. Дотепники зробили «Nur für Deutsche» їдким компонентом львівської сатиричної пісеньки про невірну дівчину, яка злигалася з німцями:
Meine liebe Каська, Meine liebe Frau, Чи ти пам'ятаєш, Як я тебе мав? На вулиці Коперніка Я тебе впізнав, 1 на твоїх плечах Я перечитав: Що «Nur für Deutsche Ist diese Frau».Найбільше львів'янам оце «Nur für Deutsche» допікало в трамваях — єдиному загальнодоступному виді транспорту в місті. У мій обов'язок, про що вже йшлося, входило двічі на тиждень доставляти батькові на роботу обід, а від нього привозити додому товар. Від трамвайної зупинки поблизу костела св. Ельжбети до міської різні, розташованої в кінці Замарстинова на так званій Гаврилівці, — десять кілометрів — шмат дороги. Прямий трамвайний маршрут німці скасували, необхідно було в центрі, поблизу постамента Яну Собєському, пересідати з дев'ятого номера на шостий і відповідно у зворотньому напрямку — з шостого на дев'ятий. Дістатися до дев'ятого номера зробилося нелегкою справою через те, що «раса панів» не бажала їздити разом з расово «неповноцінними» автохтонами. Кожен трамвайний вагон, а якщо трамвай був спареним, то кожен перший вагон, розділили стальним ланцюгом, обшитим шкірою, на дві половини. На помості, де вагоноводій, і на лавках половини салону розміщалося декілька німців, траплялося, що не було там жодного, а в той же час у другій половині, за ланцюгом, — ніде встромити ногу, люди висіли на підніжках, а частина взагалі не могла потрапити до вагона.
Расово поділеному трамваю стало складно піднятися на Городоцький пагорб. Колись, за часів кінного трамваю, на площі Бема (тепер Я. Мудрого) була стайня, звідти виводили додаткову пару коней, щоб здолати цей підступно крутий пагорб. Тепер, коли одна половина вагона, призначена для Herrenfolk, була порожньою, а інша — обтяжена понад усяку міру, трамвай, долаючи пагорб, вперто задкував, втрачаючи стійку опору. Щоб запобігти катастрофі, переляканий водій вискакував і благав пасажирів тимчасово покинути вагон, доки він не промине критичну точку. Люди слухняно виходили, бігли за трамваєм, а потім знову вскакували досередини. Треба сказати, що німецьке замилування до порядку не допускало жебрацько-анархічного безплатного проїзду трамваєм. Платили всі: військові, поліцаї, есесівці.
Трамвай їздив повільніше, ніж сучасний, а інтервали між зупинками були меншими. Через постійну тісняву пасажири нерідко сварилися між собою, сипали прокльонами і, звичайно ж, ділились новинами, не цураючись дражливих злободенних політичних тем. Особливо такі розмови велися на задньому помості. Одного разу я почув, що двоє чоловіків розмовляли про те, як проводяться масові розстріли євреїв у провінції. Один з них — очевидець — розповів, що маленькі діти плачуть і кличуть маму перед тим, як їх уб'ють. Розповідав з реалістичними подробицями, що морозили кров у жилах.
Я зійшов, як звичайно, на потрібній мені зупинці на вулиці Ядвіги (тепер Марка Вовчка) під сильним враженням від почутого. На розі працювала пивна кнайпа з осоружним написом «Nur für Deutsche» і звідти долинали музика та спів. Якось мимоволі я підійшов до вітрини шинку. Грала скрипка і хрипкий тенорок виводив красиву ліричну пісню:
Темна нічка гори вкрила, полонину всю залила, а в ній постать сніжно-біла, гуцул Ксеню в ній пізнав. Він дивився в очі сині, тихо спершись на соснині, і слова ці без упину він до неї промовляв: — Гуцулко Ксеню, Я тобі на трембіті, Лиш одній в цілім світі, Розкажу про свій жаль. Душа страждає, Звук трембіти лунає, А що серце кохає, Бо гаряче, мов жар.Танго «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича заполонила тоді всі львівські ресторани і шинки. Щодня з багатьох питних закладів по кілька разів на день, аж до несхочу, звучала ця сентиментальна мелодія. Німцям чомусь вона дуже припала до вподоби. Того дня, стоячи на вулиці Королеви Ядвіги під вітриною шинку, я задумався: чому на світі так є, що в той час, коли жорстоко вбивають невинних діток, неподалік спокійно п'ють пиво, веселяться і насолоджуються музикою і співом…
