«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Ми знову в полудне стояли з мамою біля Замарстинівського мосту. Знову в руках я тримав свій «чародійний», безрозмірний портфель і пильно роздивлявся навколо. Нічого підозрілого та небезпечного При вході до ґетто ми не помітили. Німців не було видно і близько. Як і першого разу, вулиця Германа виглядала зовсім порожньою.

— Можеш йти, — сказала теплим голосом мати, — будь обережним, чекатиму тут біля мосту.

Я бадьоро кивнув головою і швидким кроком відійшов. Соромно було признатися матері, що я боюся. Але в дійсності, як рибу вода, так мене в ґетто відразу оповила зловісна аура страху. Все тут дихало смертельною небезпекою. Тепер я вже знав: за фасадом беззвучних і нібито безлюдних будинків захована понад усяку мислиму міру величезна маса зацькованих людей. Знав, що ті нещасні люди, які не вмістилися в кімнатах, туляться по сходах, на горищах, у підвалах, — скрізь, де можна і не можна. Більшість львів'ян не мала вже сумніву, що гітлерівці мають намір фізично знищити весь єврейський рід. Про це восени 1942 року часто говорилося вдома і поза домом. Говорилося, що всі жителі ґетто, незважаючи на вік і стать, роковані на смерть. Вирок на приречених уже запав, залишилося його виконати.

У мертвотній тиші ґетто лише мої кроки відлунювали порожньою вулицею. Я підійшов до знайомого будинку і сторожко озирнувся — нікогісінько. Тепер, відчиняючи браму, знав заздалегідь, що доведеться побачити. Як і минулого разу, на всіх сходах сиділи з відчуженими від земної суєти виразами облич, збайдужілі, апатичні від пережитих страждань, мовчазні постаті Молоді серед них не спостерігалося, переважали люди середнього віку, які видавалися ветхими стариками. Бліді, змордовані голодом, журбою і страхом, змарнілі обличчя, на яких лежала печать близької насильницької смерті. Я розумів тепер шоковий стан приречених людей — вони чекали смерті. Моя поява на мить вивела їх з душевного самозаглиблення. Вони очікували команду «льос!», а далі — вантажівка, яма і куля в потилицю. Кінець всім нестерпним стражданням. З моєю появою команда не прозвучала, і люди повернулися у свій стан передсмертної туги.

Не раз потім чув я безглузді по своїй суті балачки, мовляв, євреї без спротиву, мов худоба, йшли на загибель. Ніби існувала для них тоді альтернатива. Ніби сотні тисяч радянських полонених, молодих, дужих військових чоловіків гинули інакше. Коли плем'я готів захопило Рим, що інакшого могли зробити горді римські сенатори, як не зібратися в останній раз на Капітолії і спокійно, мовчки чекати смерті від рук диких варварів.

Людина — смертна. Проте трудиться, планує, сподівається, бореться, любить, народжує дітей, досягає високої мети, втішається життям, Так ніби її існуванню меж немає. А все тому, що часі обставини кончини людині не дано заздалегідь знати. Інша річ, ті, хто засуджені до страти. Їм відомий час і спосіб власної смерті. Правдива мужність приречених полягає в спокійному сприйнятті неминучого, коли іншого реального виходу з безвиході немає. Коли польські жандарми вели в Бриґідках на шибеницю українських патріотів — Біласа і Данилишина, то хлопці роззулися, щоб рідна земля дала їм сили набратися мужності спокійно глянути у вічі катам. І спокійно глянули, і героїчно прийняли смерть. І дізналася про це вся Галичина. А скільки інших українських патріотів мужньо, спокійно прийняли смерть від рук ворогів, хто злічить.

Я зайшов до знайомої кімнати, де мешкали Блязери. Від попередньої зустрічі минуло небагато — якихось два-три тижні, але Блязери настільки змінилися, що мені аж стало не по собі. Малка Блязер враз перетворилася в посивілу бабцю, а завжди бадьорий, рухливий, мов ртуть, Мойсей зів'яв нанівець. Ніби відповідаючи на моє німе запитання, Блязер пояснив: «Мене переводять на іншу, тяжчу роботу, а що трапиться з дружиною, не знаю».

Мамина передача їх все ж таки розворушила. При вигляді добрячого шматка м'яса Блязер хмикнув, а Малка стала міркувати, як його приготувати. Ми коротко, як було прийнято, пошепки поговорили, і я, обіцяючи скоро навідатися знову, попрощався. Чомусь відчув, що бачу їх востаннє. Переступаючи через незворушні постаті на сходах, я з полегшенням добрався вулиці. Надворі яскраво світило сонце, стояв погожий день золотої львівської осені. Безтурботно пустився серединою вулиці, адже тут не їздив ніякий транспорт. Навколо панували тиша і спокій. Гнітюча аура страху покидала мене. Йшов я з легким серцем людини, яка виконала потрібну і добру справу.

Коли вже вийшов на пряму і до мосту залишилося не так уже й далеко, раптом побачив есесівця. Як господар у своїх володіннях він неспішно прямував мені назустріч. За час війни я мав змогу бачити мундири різних армій, у тому числі французької, англійської, американської, іспанської, словацької. Мушу зізнатися, німецькі мундири своєю ужитковою доцільністю сподобалися мені найбільше. Чорний есесівський мундир, особливо елегантний офіцерський, нагадував парадний костюм для урочистих випадків. Особливо цей мундир надавався для… похорон. І недарма, він, мабуть, для цього був задуманий. Додам, що актор Тіхонов у ролі Штірліца, мав величезний успіх, частково, як визнають кінокритики, завдяки есесівському мундиру. Гітлерівська націонал-соціалістична ідеологія ділила людство на вищі і нижчі раси. Найвищою расою, покликаною панувати над світом, оголошено, звичайно, германську. В перспективі передбачалося тотальне винищення так званих «неповноцінних» рас. Очищення світу від «нижчих» рас покладали на есесівські формації. Недарма на шапках вони носили зроблену з алюмінію емблему смерті: череп і схрещені кістки. За це їх називали «ангелами смерті».

У перший момент, побачивши «ангела смерті», я подумав: кудись утекти в бік, сховатися, заскочивши в якусь браму. Але згадав, що брами переповнені людьми і сховатися там ніяк не вдасться. «Єдиний порятунок не виказати страху», — подумалось. «Портфель мій порожній, — гарячково міркував я, — сьогодні Блязер не поклав туди записки, а тільки усно передав подяку, грошей при собі не маю. Як запитає, що я тут роблю, відповім, що заблудився». Я став розпачливо згадувати, як німецькою буде слово «заблудився». Крутилося слово «die Irre».

Есесівець наближався. Він здалеку сверлив мене очима і з єхидною усмішкою професійного убивці опустив руку на кобуру пістолета. «Не відводь погляду, — шепнув мені внутрішній голос. — Не відводь!» Зібравши всю волю, я став напружено дивитися йому прямо у вічі. Краєм ока за його спиною побачив міст, а біля нього постать матері. Вона нервово приклала руки до грудей, готова кинутися мені