«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

— Ох, ті пси! — перервала вона монотонну оповідь. Декілька раз Ася з ненавистю і страхом вигукнула: «Ох, ті пси, ті звірі!». Очі в неї від жаху розширилися. — Німці для розваги нацьковують собак. Вівчарка збиває людину з ніг, перегризає горло і хлебче свіжу кров, — продовжила вона знову ж тим дивним монотонним голосом. — Мабуть, сильний дощ не дав псам взяти мій слід. Я бігла провулками, щоб не попастися поліційним патрулям. На ранок добралася додому.

— Авжеж, — втрутився я, — дорога знайома. Скільки разів ми гуляли в Янівському лісі. Через цвинтар, через «гицля»…

— Ні, — заперечила Ацька, — в Янівському лагері так само розстрілюють, але євреїв переважно розстрілюють у Лисиничах. Я втекла з Лисинич.

На мить я уявив її шлях. Від приміського, дачного селища Лисиничі до нашої Клепарівської — понад вісім кілометрів, враховуючи ту обставину, що Ацька уникала центральних артерій, — то десять, а може, й більше. Напівживе, голодне (три дні без їжі й питва), мокре, очікуючи щокроку на рівнозначну смерті команду «Гальт!», темної ночі бігло дівча такий шмат дороги.

— А як мама, як сестри?

— Учора, певно, їх уже розстріляли. Або сьогодні, — відповіла Ася тихо.

Вона пристрасно любила солодке. Нічого іншого не міг я в той день роздобути, як грамів двісті цукру-піску. Неочищеного (такий легше було дістати), жовтявого, що заносив буряковою мелясою. Проте це був справжній ходорівський цукор, а не біла таблетка німецького штучного сахарину. Цукру для тубільців у продажу не було, давали лише сахарин. Пакетик із жовтавим цукром лежав у Асі на колінах. Я заохочував її покуштувати гостинця, але вона відмовилась. Її вже не набило солодке.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Легка дівоча рука лежала на моїй. Кожен думав про своє. Раптом Ацька стиснула мою долоню і пронизливо, з такою силою, аж мені здалося, що чує не тільки весь будинок, але й половина вулиці, розпачливо закричала:

— Рятуй мене! Сховай мене! Спаси!

І далі, вже слабшим тоном, скоромовкою, як у гарячці, скрикнула:

— Ні, ти не врятуєш мене! Ніхто мене не врятує! Ніхто на світі! Ніхто! Вони вб'ють мене! Вони вб'ють мене! Уб'ють!..

Ася розгойдувалася від горя і стогнала. Проте очі в неї були без сліз. Сховати її я не міг, і вона це добре знала. Пройшли десятиліття — розпачливий крик дівчинки звучить у вухах, ніби це було вчора.

Надійшов з роботи її батько Самуель Валах. «Кум а гер. Гей а гейм. Ту дорст сіх окруен» [йди-но, дитино, додому. Тобі необхідно відпочити], — покликав він Асю. Вихований серед євреїв, я розумів прості фрази на їдиші.

Ми встали. Я запевнив, що завтра неодмінно прийду, і сказав їй: «До побачення». Ася глянула на мене дивними, всезнаючими очима і відповіла: «Прощавай, не приходь. Ми з тобою більше не побачимось».

Так і сталося. Коли на другий день пополудні я дістався на Клепарівську, пан Валах повідомив, що зранку німці, повторно прочісуючи квартал, забрали Асю. Чулий батько п'ятьох дітей, цей кравець в один день трагічно позбувся дітей і дружини. Залишився сам, як палець. Валах не плакав. Не плакала Ася, розповідаючи про загибель рідної мами, брата і сестер. Не плакав і я. Такий панував тоді дух часу. Ми знали — сльози не допоможуть.

Спогад про мужню єврейську дівчинку на ім'я Ася, що втекла з лап смерті всього на кілька днів, відтворюю документально. Є у житті людини моменти, коли якась розмова закарбовується у пам'яті назавжди. Розмову з Асею я запам'ятав і поновлюю слово в слово. Не зумів хіба відтворити збережені в пам'яті деталі. Наприклад, її змінену манеру рухатися, крейдяний колір обличчя з печаттю близької смерті, запах нафти, що йшов від волосся (так вона позбувалася паразитів). Не зумів передати як слід неземно мудрий вираз очей, загальмовану, безбарвну мову і крик — благання юної істоти про допомогу, що до сьогодні відбивається болем у моєму серці.

Не лише на селі, але й тут у великому місті мешканці зріднюються з навколишнім ландшафтом. Жителі міста, хоча й легкі на зміну житла, теж призвичаюються до тих вулиць, якими щоденно доводиться ходити до свого парафіяльного храму, звикають до знайомих крамниць, скверів, місць розваг, певна річ, і до свого будинку.

Мої батьки перебралися на нову квартиру, що була розташована не так вже й далеко від Клепарівської вулиці. Поруч мешкав Микола Щур. Поблизу Клепарівської поселилася сім'я Матіївих, а ще ближче — Владек і Соня Желязні, хоч всі могли підшукати собі квартири в інших районах Львова. Спрацювала тут інерційна сила звички. Так само вимушене переселення не переривало усталених довготривалих людських стосунків між сусідами. Багаторічні дружні контакти продовжувалися далі. Навідуватися до колишніх сусідів-євреїв ходили ми всі. Щоправда, після останньої великої акції, яка забрала моїх друзів-однолітків, переступати рідні пороги став я вже зрідка.

Наприкінці літа 1942 року вийшов за підписом генерала СС Кацмана наказ про зменшення загальної площі ґетто. Немов бальзаківська шагренева шкіра, площа ґетто катастрофічно скорочувалася. Згідно з новим німецьким розпорядженням, Клепарівська вулиця раптом опинялася поза єврейською мешканевою дільницею. Найближчого дня батько поспішив до нашої кам'яниці дізнатися про стан справ у зв'язку з новим німецьким наказом. Вернувся він з Клепарівської сильно опечалений.

— Там ще живуть євреї, але немає вже нікого зі старих знайомих сусідів. Усі кудись поділися, — сповістив він.

Ця звістка так вразила мене, що я не втримався, щоб самому не пересвідчитися. На Городоцькій, поблизу костела св. Анни, доброзичливий старший чоловік притишеним голосом попереджував цивільних перехожих, киваючи в бік Клепарівської:

— Увага, туди не ходіть, там — «лапанка».

Словом «лапанка» називали у Львові поліційні облави окупантів.