«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Одного разу я спостерігав перебіг класичної «лапанки» в самому центрі міста. Тоді уславлений Краківський ринок («Кракідали»), як я вже згадував, розміщувався не там, де зараз, а там, де торговий центр «Добробут», тобто навпроти нелицьового боку будівлі театру ім. Заньковецької. Я опинився під мурами театру якраз тоді, холи з вулиці Жовківської виповзла, мов змія, колона критих військових вантажівок. Рухалася колона без дотримання інтервалу. Автомобілі їхали небезпечно тісно, як кажуть у таких випадках водії: бампер в бампер, і проскочити між ними нікому не вдалося б. Вантажівки блищали чистотою і це нагадало мені постійно охайні нефронтові автомобілі карателів Зондердінсту на постої при школі ім. Шашкевича.

Захоплена круговертю купівлі-продажу заклопотана публіка на «Кракідалах» не звернула уваги на колону авт: йшла війна, через місто часто проїжджав військовий транспорт. Коли чоловий автомобіль досяг початку ринку, він плавно зупинився, а за ним усі решта. Враз із автомобілів почали вискакувати озброєні солдати, утворюючи живий ланцюг. Водночас у провулках з боку Замарстинова з'явилися німецькі жандарми і українська «гільфсполіція». Пастка закрилася. Розпочалася дика паніка. Знявся крик, гармидер, ґвалт. Люди покидали свій крам напризволяще, а самі метушливо забігали по периметру оточення в марних пошуках вільного проходу. Під ногами смертельно переляканого тлуму місилися овочі, ярина, ягоди, гриби, борошно, валялися покинуті одіж, взуття, якесь залізяччя і багато розмаїтого паперу. Перекупки, що торгували невибагливими їстівними стравами, виливали прямо на землю свої зупи, флячки, висипали варену картоплю. Продавці самогону намагалися свій посуд з цінною рідиною десь заховати, але це їм теж не вдавалося. Мов розгуканий табун диких коней, натовп усе трощив на своєму шляху.

Удвох чи трьох місцях живого обруча німці створили проходи, де стовбичили гестапівські офіцери з палицями в руках. Вони швидко сортували людей. Після поверхового обшуку старих і малих переважно відпускали. Відпускали і тих, хто мав надійні окупаційні документи, а решту скеровували на вантажівки, борти яких були для цього відкинуті. Натовп стишився, чути стало лише німецьку команду; «Льос! Льос!». Хто барився, того відразу сильно били. Через годинку «Кракідали» спорожніли. Облавники ретельно перешукали територію, заглянули навіть до двох металевих пісуарів, що стояли на Краківському ринку, і аж тоді зі своїм ясирем від'їхали. Доля зловлених на «лапанці» людей була двояка: більшість потрапляла на примусові роботи в Німеччину, а частина — в концтабір. Якщо траплявся єврей, то його доля була однозначною — розстріл.

Коли доброзичливець застеріг, що на Клепарівській «лапанка», я все ж таки надумав подивитися, що там відбувається. Справді, на тій стороні бовванів німецький солдат, але поряд не видно було інших німців, ані автомобілів. І попри все, тоненький струмок перехожих перетікав повз солдата. Я підійшов ближче. У повній викладці, з карабіном, важким наплечником, металевою коробкою протигазу, стояв солдат на розі біля Клепарівської і Янівської вулиць. Пригрівало сонце. Свій сталевий шолом він причепив до наплечника і розстебнув верхні ґудзики френча. Вітер розвівав біляве волосся, а на молодому обличчі сяяла усмішка. Я впізнав красеня — він був одним з команди Зондердінсту, що стояла в школі ім. Шашкевича.

Зі здивуванням я зауважив, як німецький солдат широко усміхається до цивільних перехожих, більше того, він робив спроби заговорити до них. Солдат простягав вільну від зброї руку і запрошував людей подивитися на протилежний бік вулиці. Німець все повторював: «Кукен, кукен», тобто гляньте, мовляв, яких «унтерменшів», яких недолюдків і паразитів вполював, але ніхто не поділяв чомусь його радості, навпаки, перехожі, опустивши голови, швидко проходили мимо. На протилежному від солдата боці Клепарівської підмурами будинків номер три і п'ять стояли зо два десятка єврейських чоловіків, усі в чорному робочому одязі, їх поставили ближче до стіни, з піднятими вгору руками на певній віддалі одного від іншого. Могло скластися враження, що зараз під цим муром їх будуть розстрілювати.

Перехожі, як я вже сказав, поспіхом, опустивши очі, оминали німця, лише я на хвильку затримався, пильно приглядаючись до нещасних жертв, у пошуках знайомих постатей, але сусідів серед них не було. Відійшовши до найближчого провулки, став спостерігати за дальшим ходом подій. Незабаром з міста під'їхали вантажні трамвайні платформи. Одна з платформ вже була запруджена єврейськими чоловіками, що тісно сиділи навпочіпки, а над ними стояли озброєні вартові. Тих з Клепарівської загнали на вільну платформу, посадили навпочіпки і так повезли догори по Янівській. Львів'яни знали — там жахливий концтабір і розстрільний піщаний кар'єр.

51

Перед тим, як розпочалися мої регулярні вояжі до міської різні, на родинній нараді докладно обмірковували, як і коли маю возити батькові обід, і довго вирішували чи не найважливішу проблему: в якій сумці це робити — адже йшлося про те, що додому везтиму якісь м'ясні субпродукти (печінку, легені, серце). Зупинилися на моєму ще довоєнному шкільному портфелі, який у Галичині називали «течкою». Виготовлена з правдивої шкіри «течка» місцями вже втратила свій питомий коричневий колір і не впадала в око. Дарма, що портфель був добряче потріпаний часом, він зберіг міцний замок і мав додатково ще дві надійні застібки. За оманливим виглядом малого шкільного портфелика, затаїлася його чимала вмістимість за рахунок ширини. У портфелі легко поміщалося чотири-п'ять кілограмів м'ясопродуктів без видимого обтяження.

На прохідній сторожівці м'ясокомбінату мій портфель при вході прискіпливо-демонстративно перевіряли, навіть заглядали в кастрюльку, зате на виході, згідно з домовленістю, не заглядали до нього зовсім, хоч він був заповнений товаром. За брамою міської різні найнебезпечнішими для мене були три десятка метрів до найближчої трамвайної зупинки, бо кожна особа з багажем викликала зацікавлення поліції. З нетерпінням я чекав приїзду трамвая, щоб загубитися в ньому серед пасажирів. Задня платформа тодішніх трамвайних вагонів мала з трьох боків суцільну дерев'яну лавку. Сідаючи неодмінно на задній поміст, я відразу заштовхував важкий портфель під лавку і прикривав його ногами. Часто на наступній зупинці до вагону заглядали жандарми, які забирали людей з підозрілим багажем, проте на мій портфель ні разу не звернули увагу. Портфель був щасливим. Про всяк випадок мав я заготовлену легенду, мовляв, портфель не мій, я його випадково знайшов. Рятунок від сумнівної легенди був насправді сумнівним. Якби мене впіймали німецькі жандарми з винесеним м'ясом, не обійшлося би без тяжкого побиття — від гестапівців чекали всякого. Якби впіймали з товаром батька — запроторили б у концтабір або й розстріляли.