Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Навпаки, я горджуся тим, що мої предки - волелюбні козаки, що серед мого народу триста-чотириста років тому майже всі, в тому й селяни, вміли читати й писати, теж жінки, що було евенементом у всій Європі. Я горджуся працьовитістю мого народу, що з-посеред нього вийшли Григорій Сковорода - босоногий філософ, Тарас Шевченко -народжений кріпаком; ціла плеяда вчених, які підсилили спершу Москву, згодом Петербург. Я горджуся своїм народом таким, яким він є, бо я - його частка.
Але я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна смерті поляків, євреїв, росіян, українців. Я скажу за В. Коротичем, що я соромлюсь людей, які з національності роблять професію. Моє українство має єднати, зокрема з поляками, нашими сусідами, а не протиставляти мене іншим.
Я готовий був мовчати про злочинність ОУН і злочини УПА, я хотів про це забути, надіючись, що разом зі смертю тих, хто організував злочини, хто брав у них участь, перестане існувати проблема. В мене була надія, що молоде покоління українців і поляків житиме в злагоді, в мирі. А тим часом... Ті зі старого покоління не тільки не ведуть до злагоди, але й зі злочинів роблять предмет геройства.
Мені можуть сказати: не каляй свого гнізда, не плямуй свого народу! Тоді я відповім: Не народ свій каляю, не плямую його, а очищую від тієї скверни, яку спричинила ОУН-УПА.
Бо що ж це виходить: всі українці вбивці? Які ж вони фактично? В підрадянській Україні жило коло 30 мільйонів українців. Їх більшовики мучили, морили голодом, русифікували, катували по тюрмах, депортували, відбирали в них тяжкою працею придбане майно. А проте вони, коли настала війна, коли Україну окупували гітлерівські війська, коли, неначе, й "час відплати настав", як співалося в "Інтернаціоналі", вони, ті 30 мільйонів українців, не різали, не вбивали більшовиків, росіян, не вбивали партапаратників, комісарів. Не згадуючи вже простих людей, серед яких було теж багато поляків. І поляки, мордовані упівцями, втікали за Збруч, у Житомирщину, втікали до українців, котрі їх там переховували, зберегли.
Тож чи справа в українцях?
А націоналісти? Скільки смертей заподіяли поляки українцям в міжвоєнний період? Проф. Ярослав Пеленський у згаданому вже інтерв'ю каже, що під час пацифікації деяких галицьких сіл 1930 року закатовано 9 чи 19 українців. Різниця є результатом нечіткого запису в документах. І ще ось таке: котрим українцям між війнами жилося гірше - там, під більшовиками, чи тим під Польщею? Пам'ятаймо й таке, що хоч і була Береза Картузька, то вона була не тільки для українців-націоналістів. У тому концтаборі ніхто не вмер, нікого в ньому не замучили, хоч і дошкульно мучили. Але не тільки українських націоналістів. І ще пам'ятаймо: Коли почалася війна 1939 року - польська влада випустила на волю всіх в'язнів, у тому й політичних, у тому й Степана Бандеру. І ще пригадаймо у зв'язку з цим - що зробили більшовики з в'язнями, відступаючи перед німецькою армією? То що ж, треба запитати, також поляків запитати: чи те, що почалося на Волині восени 1942 року і розпалилося весною й влітку 1943 року, що поширилося 1944 року на Галичину, а скінчилося геть аж після поновного приходу більшовиків, десь аж 1947 року, - то це справа національного характеру українців? Чи це справа природи українців? А чи це результат злочинної ідеології ОУН? Бо ось білоруси: вони теж жили під Польщею, і жили ще бідніше, ніж українці. То чому ж у них не постала якась БПА? Чому ж вони не Мордували поляків?
Не в народі справа. Причина всьому - злочинна ідеологія ОУН, про яку й писатиму детальніше.
Ще вертаюся до питання: Чому треба врешті сказати правду? Чому цю правду має сказати українець? Треба її, на мою думку, сказати полякам, щоб вони змінили недобру громадську думку про нас. Та й почуття людської кривди у світлі християнської моралі наказує не мовчати про злочин, наказує сказати правду. Вона, ця правда, спричиниться може до цього, що український націоналізм не пошириться на Україні, бо коли б таке сталося, то вся Європа відвернеться від нас. Сильні світу цього нічого дармо не дають. Треба самому подбати про добрі відносини з сусідами. А таке можна досягнути тільки на основі демократії, взаємної пошани, відкинувши всякий тоталітаризм не тільки з дій, а й з думки. Минув час фашизму-нацизму, минув час марксизму-більшовизму. То невже тільки Україна мала б заново намагатися стати на ноги, спираючись на український різновид фашизму - на донцовський націоналізм, утілений 1929 року у форму Організації Українських Націоналістів? А від програми ОУН з 1929 року й досі не відмежувалися всі три фракції ОУН, жодна з них не засудила тоталітаризму цієї програми, не засудила стосованих ОУН методів. Чи ми знову маємо бути винятком серед демократичних країн Європи, світу? Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм. І хай мені не перечать, що починаючи від 1943 року, ОУН перейшла на демократичний шлях, бо це був тільки тактичний перехід, зміна гасел. Про це говоритиму далі. Цей перехід мав, неначе, статися в ОУН Бандери, але те саме зробили після війни й в ОУН Мельника. На документах III Надзвичайного великого збору українських націоналістів-бандерівців з серпня 1943 року, на документах Української головної визвольної ради (УГВР) базує неначе свою ідеологію ОУН-з - "двійкарі". Та все це - слова, слова, слова. А практика - своєю донцовсько-націоналістичною дорогою. Про цю розбіжність проголошуваних гасел і практики говоритиму далі. А тим часом пригадаймо собі: який сьогодні за кордоном імідж України? Для росіян упродовж віків ми були малоросами, сьогодні ж вони не без рації ставлять нам у закид грубий націоналізм. Для поляків імідж українця склався, сформувався під впливом діяльності галичан, ОУН, УПА. Для пересічного поляка, українець, це різун. В очах американців ми - малокультурна нація. А чи й нація? Адже нас десятиліттями називали "рашен". Німці завжди вважали нас предметом своєї політики. До цього часу такий імідж не змінився.
