Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Достосована до публікації, адресована до широких читацьких мас книжка, скидається на публіцистичний стиль, проте ті, котрі схочуть знати джерела моїх думок, знайдуть їх у численних примітках, уміщених на кінці книжки. Кого вони не цікавлять - не треба до них заглядати. Вернуся ще до того, що від березня 1946 року я ходжу по цьому світі, неначе обпльований. Збірна пам'ять поляків здомінована стереотипом українця-різуна, українця з ОУН-УПА. Крім того, що треба шляхом правди про ОУН-УПА й інші з'єднання змінити громадську думку поляків про українців, я хочу особисто, теж своїх дітей та онуків, які почувають себе українцями, очистити від тієї скверни, яка да нас пристала через дії ОУН-УПА. Я хочу, щоб шляхом цієї правди очистилися мільйони українців, котрі не відали й не гадали про існування УПА.
Зло запам'ятовується більше, ніж добро. Чи слід дивуватися полякам, що в них склався саме такий, обережно кажучи - негативний стереотип українця? Вважаю, що не можна їм дивуватися. Поляки й українці останніх 75 років, це - Західна Україна, тобто Волинь, частково Полісся, і Галичина. Навіть ті поляки, що жили до війни в Західній Україні, не знали, або майже нічого не знали про дійсне життя українців на схід від Збруча. То що вже казати про поляків з центральних і західних земель Польщі? Польсько-українські відносини формувалися саме там, в Західній Україні. Українці ж з так званої підрадянської України мало що знали про поляків, навіть про тих, котрі жили на так званих Кресах. І їм нічого дивуватися - вони переживали штучний голод, насильну колективізацію, розкуркулювання, масовий терор єжовщини-беріївщини. Про те, що діялося в Західній Україні від 1943 року, вся Польща дізналася від тих поляків, котрим вдалося втікти перед бандерівцями. Це вони, які вціліли, ще під час війни, і після неї, розповсюдившись по всій Польщі, несли вість про українців, як про різунів, ґвалтівників, убивників, грабіжників. Казали: українці вбили, українці спалили, українці пограбували. Казали: українці, хоч мали на думці - бандерівців, різних націоналістів з-під знаку ОУН. Бож до війни співжиття українців і поляків складалося нормально: одні з одними родичалися, ставали кумами, іноді сварилися, але не тому, що той поляк, а той українець, а так, як і всі люди між собою. Національність не Відігравала жодної ролі.
І ось, починаючи від 1943 року, поляки, що жили в Західній Україні, несли по всій Польщі вість про українців, як про різунів. Поляки з центральних земель Польщі не мали причини, щоб не вірити своїм землякам. Вірили, спрощено ототожнюючи тих, що мордували, з українцями. Отже й зі мною. А мене це болить. Болить ось уже скоро 50 років. І діти мої, які в Польщі вчилися в українському ліцеї в Легніци, теж зазнавали образ з того приводу, що вони українці. Однак повторюю: полякам я не дивуюся. Тобто звичайним людям. Бо, слава Богу, за малими винятками, польські автори, які пишуть на тему польсько-українських відносин від 1943 року, не узагальнюють, вони пишуть: українські націоналісти, або бандерівці, або українські фашисти тощо. Хвала їм за це.
Я, хоч і був вимушений обставинами скривати свою національність упродовж десяти років (від 1946 по 1956 рік), проте я завжди був українцем, я завжди думав по-українськи. Я не соромлюся ні свого українського походження, ні того, що моя прабаба по батькові, Олена, була кріпачкою, я не соромлюся теж Хмельниччини, Коліївщини чи Гайдамаччини. Деякі польські автори першопричину масових убивств вбачають у тих історичних часах. А це -кривдяче для українців. Це - досить-таки мілке бачення подій. Це - результат незнання суті ОУН, як організації, сформованої на тоталітарній ідеології виключності українців. Деякі євреї навіть Тараса Шевченка звинувачують в апології насильства, неправильно пояснюючи його "Гайдамаків". Ті події, хоч і справді жорстокі, не мають нічого спільного з українським національним характером. Тоді українці були поставлені в екстремальні умови, поставлені, зрештою, не тільки самими поляками чи євреями, а й такими українцями, як Ярема Вишневецький, шляхи походів якого рясніли палями, на які настромлювали українських селян. Не можна від доведеної до відчаю людини вимагати контрольованої поведінки. Тим більше не можна вимагати контрольованої поведінки мас. Хай про це скажуть своє слово психологи. Хмельниччина, Гайдамаччина, Коліївщина - це був крик відчаю, це було піднесення руки на ближнього, спричинене загрозою геноциду українського народу.
Такої ситуації не було по українському боці перед і під час останньої світової війни. Точніше - не було з польського боку такої загрози. Така загроза існувала, але з боку гітлерівської машини.
Отож вертаюся до того, що я не соромлюся свого українсько-селянського походження, хоч мій батько був інтелігентом у першому поколінні, але мій дід з бабою, мої дядьки й тітки від самого світанку й до смеркання в поті чола трудилися. І я їх ніяк не соромлюся. Не соромився я їх ніколи, теж після війни, бо ніхто з моєї родини не брав участі в УПА, ні в подібних до неї організаціях.
Я не соромлюся теж тих українців зі степової зони України, котрі (а серед них я жив деякий час), гнувши шиї в колгоспах і радгоспах, збирали кизяки (коров'ячі лайнаки), щоб мати чим топити, аби щось зварити й нагріти взимку хату.
Я не соромлюся тих українців-поліщуків, котрі все своє життя перед війною пройшли босоніж, або в лаптях-личаках, з ними ж на плечах ходили на прощу в Почаїв, а йшли тиждень
