Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук

матерії існує основна різниця між польсько-німецькими й польсько-українськими (чи українськими? - про це говоритиму далі) відносинами: Німеччина після війни визнала свою вину, визнала, що від її імені проводилося народовбивство поляків, німецькі суди видали чимало вироків на воєнних злочинців, вони, німці, покаялися. Тому й можна було сказати: "вибачаємо". Не можна, натомість, вибачати, коли винен заперечує скоєння злочину, коли не існує хоч би крихітка покаяння. І ще: хоч ОУН-УПА далеко не весь український народ, проте у відчутті пересічного поляка вину за злочини 1941-1945 років несуть українці. Однак в дійсності це не так - весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН-УПА. А сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини. Тож не можна на її адресу складати заяв: "вибачаємо". А українському народові, як цілості, вибачати нічого. Не можна бо робити аналогії між повстанням Богдана Хмельницького, Коліївщиною, Гайдамаччиною і діяльністю ОУН-УПА. Це - зовсім інші речі.

Однак, хоч ідеться не про весь український народ, то все ж таки наслідки діяльності ОУН-УПА й досі стоять на перешкоді нормалізації стосунків між Польщею і Україною. Маю на думці не формальні міждержавні, складені урядами, домовленості, порозуміння. Маю на думці прочищення атмосфери між народами.

Йдеться, отже, про вияснення того, що діялося на захід від Збруча в 1941-1945 роках. Без такого вияснення не може бути й мови про прочищення атмосфери між обома народами.

Який же підхід до цієї проблеми репрезентують сторони? ОУН, всі три її фракції, не почуваються до жодної вини, вони енігматично визнають, щоправда, що була "взаємна різанина", але не ОУН-УПА її почала, почали поляки, тож нема про що говорити. Є польські автори, як хоч би незрозумілий для мене Тадеуш Олынанський, котрі вважають, що все, що було, слід забути, не слід входити в причини того, що було, покласти хрест на всьому й перейти до нормалізації стосунків. Інші польські автори, а їх більшість, домагаються, щоб "українці" визнали свою вину. Пишу "українці" в лапках, бо саме так говорять поляки.[2] Є поляки, котрі вважають, що без повернення Польщі територій до Збруча не може бути порозуміння між обома народами. Їх я назвав би максималістами. Але є й українці, зокрема ОУН репрезентує таку думку, котрі вважають, що Україна, як держава, має бути побудована на всіх українських етнічних землях, тобто, за твердженням ОУН, Україна має включати Лемківщину, Холмщину, Підляшшя. Не згадую тут про інші територіальні претензії ОУН, бо це зовсім інша тема.

Яка ж позиція в цій справі автора цієї книжки? Скажу про неї прямо, і не в образу котрої-небудь названих тут груп. Вважаю, що територія, яку називатиму Західна Україна, це етнічно українські землі, на яких від століть жили й творили культуру поляки. Вважаю, що існуючий між Україною і Польщею кордон має бути непорушний, недоторканий, а свої міркування основую передусім на Заключному акті Гельсінки, в якому сказано: Держави-учасниці погоджуються щодо того, що кордони між ними, як і кордони всіх інших держав в Європі є недоторкані і тому вони будуть тепер і в майбутньому стримуватися від посягань на ці кордони. У згоді з цим вони будуть теж уникати будь-яких дій чи домагань, які б йшли у напрямі оволодіння чи узурпації частини або цілої території якої-небудь держави-учасниці (мій переклад з польської).[3] Будь-яке домагання перегляду існуючих кордонів веде до війни.

Вважаю, і буду це доказувати, що ОУН-УПА жахливими методами знищила фізично, тобто вчинила злочин народовбивства, щонайменше ста тисяч польського населення, беззахисного населення. І що це народовбивство було заплановане кільканадцять років перед його скоєнням.

Саме тому ОУН розцінюю як злочинну організацію, а УПА й інші українські націоналістичні воєнізовані відділи безпосередньо допустилися злочину народовбивства - на поляках, євреях, росіянах і на десятках тисяч українців, котрі були проти ОУН-УПА. Вина, отже, тверджу, цілковито на боці ОУН-УПА. Поляки в цій неправильно названій "українсько-польській війні" були тими, хто захищався. Переважно безуспішно. В цій книжці говориться в основному про злочини проти поляків, нема бо в мене матеріалу про злочини проти євреїв, росіян і українців. Хоч я переконаний, що такі злочини мали місце, в мене є навіть докази на це, проте не стільки, щоб говорити про них у подробицях.

Між українцями й поляками існує спір не тільки щодо того - хто почав, але також між самими поляками нема згоди у поглядах на те, які були причини різанини поляків відділами УПА, СКВ, УНС. І, на мою думку, жоден автор, навіть А. Щенсняк і В. Шота, навіть Р. Тожецький, не вказали на цю причину, хоч кружляли довкола неї, неначе інстинктом відчували її. А вона, причина мордів, існує, вона виразна, чітка. Про неї говоритиму далі, посилаючись на документи. Натомість українські націоналістичні історики свідомо оминають цю причину, бож, вказавши на неї, треба, щоб ОУН взяла на себе вину за геноцид польського народу. Проте й між українськими націоналістичними істориками існують у цій справі розбіжності. Тоді, коли одні цілковиту вину приписують полякам, наприклад Петро Мірчук [4], то такі, як Ярослав Пеленський, вагаються у визначенні причини мордів, хоч всі вони не заперечують їх.[5]

Існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бож ОУН-УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН-УПА у своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від усього українського народу, від його імені, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала - про це говоритиму в цій книжці.

Абсолютна правда, крім