Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів
Чим був зручний той перехід? Наш берег річки був болотистим, широким. А вже на данилівськім боці (якраз навпроти нашого села були поля, а де розкинулись Данилівці — там навпроти уже розляглися осташівські нивки). Сіножаті підпирав гостинець. Лише в одному місці болотиста долинка розляглась і на данилівській стороні. Болото проти болота, які тут обладнаєш окопи? Тож у фронті була діра, про яку місцеве населення знало добре. Скористались нею і ми. Роздягнувшись, перебрели оба болотянисті береги, річку, а потім ще й болото по той бік гостинця та пішли полями. Повний ясний місяць раз по раз виринав з-за хмар і пильно приглядався, чим ми були зайняті. А нам все здавалося: то зовсім не той місяць, що кожного вечора був нашим другом, порадником і співучасником у наших витівках. Крок за кроком він стежив за нами, повновидий, ясний і, здавалось нам, чимось серйозно стурбований. Наше хвилювання відбивалось на все, що оточувало нас. Ми зрідка перекидались словами, все оглядались усюдибіч, а серце в грудях так сильно і голосно колотилось, що, думалось кожному з нас, його чути здалеку.
І в денну, і в нічну пору ми займались різними справами, але ще ніколи і ніде ми не відчували такої душевної напруги та, що там гріха таїти, такого остраху, як тепер. Почували себе підпільниками, що йдуть на спеціальне завдання. Тих декілька кілометрів ми пройшли швидше, ніж передбачалось. На данилівських полях невелику площу займав лісок. Власне, він був лісом до того, як тут зупинився фронт. Тоді все дерево вирубали для укріплень. Після війни тут росли лише кущі. Ми присіли на тій окраїні, про яку була домовленість, як слід відпочили, а потім стали робити розвідку в одну сторону, в іншу. Спливла година, друга, стало ясним: зустріч не відбудеться. Ми найбільше хвилювались за Мар’яна та його друзів, чи не сталося чого, бува.
А потім повернулися додому. Настрій кожного з нас був ще важчим. Замість страху далася взнаки втома і якась хлоп’яча безпорадність. Коли вже розходились по домівках, Зенко сказав рішуче: «Ми ще слабаки до того…» Володимир вслід йому повторив: «Ще слабаки…» А я просто сказав «Так». То був наче остаточний підсумок тих завзятих суперечок, що тривали на зборах організації напередодні переходу Мар’яна у підпілля.
Ми йшли назустріч своєї долі, а життя готувало нам нові випробування, невдачі та поразки, серед яких було так мало ясних, світлих хвилин.
Загадки нашої «десятки»Для односельчан наша десятка ніколи не була загадковою. Хлопчиська ще буквально з дитячих літ ходять гуртом, проживають на одній вулиці в центрі села, така собі компанія «нерозлийвода». Погано, що й ми самі звикли до того, наче то нормально, коли з хати гуртом виходять підлітки, майже парубки… Один за одним — другий, третій… десятий. Сусіди це спостерігали чи не щодня, звикли до подібного… А ось одної неділі дорогою села проходив енкаведист, закинувши автомат через плече. Він аж зупинився, коли “десятка” з шумом, гомоном висипала на двір. Він зупинився, тереблячи пальцями ремінь автомата. Ми також завмерли у мовчанці. Иому напевно кортіло перевірити, а що це за зборища такі були, але вагався та врешті не наважився, пішов геть. Ми полегшено вдихнули повітря: пронесло. У нас щойно закінчилось заняття: ми зачитували брошуру, видану ОУН, поклали її у шухляду стола та намірилися йти грати волейбол. А що, коли б той непроханий гість навідався до хати та заглянув до столу? Ми добре знали з подій у навколишніх селах: за зберігання підпільної літератури звинувачених чекало щонайменше п’ять років тюрми. Дуже сумніваюсь, що наша завзята “десятка” сумирно спостерігала б, як зайда шукає компромату на нас. Не знаю… Напевно для когось була б велика біда. Можливо, й він передбачував щось подібного, а тому пішов далі дорогою. Для нас то був серйозний урок, після якого ми уже строго дотримувались деяких нових правил.
Не один раз, оглядаючись назад у давнє минуле, кажу собі: нам на диво багато раз щастило: ми стояли на грані біди, на самому вістрі нещастя, один крок, один порух — і все летить шкереберть. Безнадійно, безповоротно. Та цього не ставалося. Ми все-таки вчилися потроху конспірації, обережності. Та і дисципліна у нас була належною. Заняття проводились щонеділі. Якщо випасання домашньої худоби щоденно та в неділю вранці було нашим головним завданням, то з обіду в неділю матері нам робили «вихідний». Так у селі було заведено здавна. В обідню пору хлопці звично збиралися у моїй хаті. Далі все проходило так: перша частина занять відводилась вивченню історії України. Я розповідав черговий розділ з праці І. Крип’якевича. Потім йшло зачитування та обговорення брошур, листівок, різних матеріалів, що видавались підпільно УПА. Завершувались заняття обговоренням усього того, що хвилювало хлопців, що потребувало пояснення.
Власне кажучи, наша організація була таким собі звичайним просвітнім гуртком, в якому і самі заняття проводили ії члени. То лише згодом, десь у другій половині сорокових років, ми стали набирати політичної амбіції, і появилась назва, в якій було більше дитячої наївності та фантазії, ніж конкретного зв’язку з тим, чим саме у той час ми займались. ЮнРУ — Юні революціонери України, не більше, і не менше. Можливо, у наступні роки ми все менше згадували своє горде (не в міру) наймення тому, що ми його трохи соромились. Більшовики своїми революціями та навколореволюційною діяльністю опоганили слово, що було в такому пошанівку у поетів минулих віків. Українське підпілля найчастіше обходилось без нього. А ми? То була хлопчача наївність, так близька до дитячої гри. Можливо, й радянські каральні органи відчули оту наївність і ставились до нас не надто суворо. Правда, наші провали припадали якраз на різні політичні відлиги, потепління, хоч горя, поразок і навіть трагедій на нас припало чимало. Коли б не конспірація, правила та обов’язки, про які один одному нагадували, їх було б значно більше. Особливо після розширення ЮнРУ на інші села. Стався провал у Мшані, але там випадково спливло лише моє прізвище,
