Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

«Двоє дітей бавилися літаючими тарілками і в результаті попеклися». Запаліть цигарку. Уважно перейдіться очима по розкиданій азбуці ундервуду[1] і розпочніть з найбільш притягальної літери. Подумайте, прочитавши цю інформацію, як низько впав престиж літаючих тарілок. Пригадайте кількість написаних про них заміток — відтоді, як майже два роки тому їх уперше побачили в околицях Арканзасу, і по нинішній день, коли вони вже перетворилися на просту, хоча й небезпечну дитячу іграшку. Поміркуйте над ситуацією нещасних літаючих тарілок, яким, як і привидам, людство відмовляє в повазі, зовсім не зважаючи на їхнє високе становище міжпланетних елементів. Запаліть іще одну цигарку і врешті визнайте, що ця тема не годиться, бо занадто прудка.

Відтак почитайте міжнародну інформацію. «Цього року Бразилія не матиме надлишку кави». Запитайте себе: «Кого це може цікавити?» І йдіть далі. «Проблема заморських колоністів не є звичайною юридичною справою». «Карар, велика несподіванка». Почитайте редакційні колонки. У кожному прикметнику виявляйте печать безжального цензора. Справді, все це, поза всяким сумнівом, цікаво. Але не здається підходящим для теми. Що ж робити? Те, що найлогічніше: перегляньте комікси. Панчо не може вийти з дому. Дядько Барбас стає свідком дуелі на пістолетах. Кларк Кент має битися із Суперменом і навпаки. Тарзан зробився торговцем черепами. Авівато, як завжди, вкрав низку риби. Пенні відвідує урок філософії. Який жах! А тепер — світська хроніка. Двоє вирішили побратися, коли життя таке дороге, а клімат такий спекотний. Дочка генерала Франко одружується з добродієм, який стане не ким-небудь, а «зятьком» диктатора. Один вмирає, а семеро народжуються. Запаліть іще одну цигарку. Подумайте, що газета закінчується, а ви ніяк не оберете тему. Згадайте про жінку, про виголоднілих дітей, що на вас чекають, які і далі вмиратимуть з голоду, поки не буде підходящої теми. Який жах! Ми починаємо робитися сентиментальними. Ні! Є ще реклама кіно. Ах, та про кіно ми говорили вчора. Після цього — катастрофа!

Запаліть іще одну цигарку і з жахом виявіть, що то була остання в пачці. І останній сірник! Вечоріє, стрілка годинника далі крутиться і крутиться, виконуючи танець годин (Калібан). І що тепер? Викидати рушник, як нікудишні боксери? Журналістика — це професія, що найбільше схожа на бокс, з тією перевагою, що завжди перемагає машинка, і з тим недоліком, що не можна викидати рушник. Ми зостанемося на бобах. Чудово, скільки людей це вітатимуть. Утім, колись було сказано фразу, що вже стала гучною і затертою через вживання і зловживання: «Ніколи не пізно для того, хто добре починає». Іншими словами: починати важко. Тож почнімо — вже без цигарок, без сірників — шукати тему. Напишімо вступне речення: «Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки». Це абсурдний прийом… Але до біса легкий! Чи не так?

11 квітня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Поясненна помилка

То був вівторок у Калі. Добродій, для якого вікенд став бурхливим періодом поза часом (безслідні три дні), порядно і невтомно перекидав чарку до глупої ночі понеділка. У вівторок зранку, коли розплющив очі і відчув, що кімната заповнена вщерть страшенним головним болем, добродій подумав, що побував тільки на забаві напередодні увечері і прокинувся недільного ранку. Він нічого не пам’ятав. Проте відчував належні докори сумління за важкий гріх, який міг скоїти, точно не знаючи, якому з семи смертних гріхів відповідають ці докори. То були муки совісті як такі. Просто нічим не зумовлена гризота, несамовито незалежна і нестерпно анархічна.

Єдине добродій знав точно — він перебуває в Калі. Принаймні (мусив думати він), поки той будинок, що височіє за його вікном, є готелем «Альферес Реаль» і поки ніхто не доведе йому математично, що ту будівлю в суботню ніч було перенесено в інше місто, він міг гарантувати, що перебуває в Калі. Коли він повністю розплющив очі, головний біль, що заповнював кімнату, всівся біля його ліжка. Хтось покликав добродія на ім’я, але він не обернувся, щоб глянути. Просто подумав, що хтось в сусідній кімнаті погукав цілком незнайому йому людину. Лівий берег лакуни починався в суботньому пообідді. Інший берег — у цьому неприємному світанку. Це було все. Він спробував запитати себе, ким він насправді є. І лише тоді, коли згадав своє ім’я, усвідомив, що то його кликали в сусідній кімнаті. Проте він був занадто зайнятий своїми докорами сумління, аби перейматися незначущим покликом.

Раптом через вікно проникло щось пласке, невеличке і блискуче, і ляснуло об підлогу поблизу його ліжка. Добродій, мабуть, подумав, що це принесений вітром листок, і далі лежав, втупивши погляд у стелю, що рухалася й пливла, оповита туманом його головного болю. Але щось плескалося на дощаній підлозі біля його ліжка. Добродій ледь підвівся, глянув з іншого краю подушки і побачив посеред кімнати маленьку рибу. Глузливо посміхнувся; відвів погляд і відвернувся до стіни. «Чудово! — подумав добродій. — Риба в моїй кімнаті, на третьому поверсі, а море — за купу кілометрів від Калі». І далі глузливо сміявся.

Аж раптом скочив з ліжка. «Риба! — закричав він. — Риба в моїй кімнаті». І побіг задиханий, у відчаї, в куток. Докори сумління рушили йому назустріч. Він завжди сміявся зі скорпіонів з парасолями, рожевих слонів. Але тепер він не мав жодного сумніву. Те, що стрибало, що виблискувало посеред кімнати, було рибою!

Добродій заплющив очі, зціпив зуби і розрахував відстань. Далі було запаморочення, бездонна пустота вулиці. Він викинувся з вікна.

Наступного дня, коли добродій розплющив очі, вже лежав у лікарняній палаті. Він усе пам’ятав, але тепер почувався добре. Йому навіть не боліло те, що було під бинтами. Під рукою у нього лежала свіжа газета. Добродієві хотілося щось зробити. Він розсіяно взяв газету і прочитав:

«Калі. 18 квітня. Нині, на світанку, невідомий викинувся з вікна свого помешкання, розташованого на третьому поверсі одного з будинків нашого міста. Схоже, це рішення було зумовлене нервовим збудженням, що його породив алкоголь. Поранений знаходиться в лікарні і, схоже, його стан не є важким».

Добродій впізнав