Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
У 1954 році році Ґабо вернувся в Боготу, аби працювати в «Ель Експектадор», тій самій газеті, де були опубліковані його перші оповідання. Почав з критичних оглядів фільмів і зайнявся репортажем як спеціальний кореспондент, але також публікував замітки про те, що його цікавило (деякі з них зібрані в цій книжці), записи народних легенд узбережжя, або роздуми про події, які його заінтригували: в «Літературщині» він згадує жахливе вбивство, скоєне в Антіокії. Осудливим тоном, пом’якшеним притаманним йому чорним гумором, Ґабо зазначає: «Ця новина удостоїлася лише двох колонок на сторінці окружних новин — через нинішню зміну ваги журналістики. Просто ще одна кривава подія. З тією відмінністю, що в наш час у ній нема нічого надзвичайного, бо як новина вона є занадто звичною, а як роман — занадто кровожерною. Варто було б порадити реальному життю бути трохи стриманішим». В іншій статті, «Листоноша дзвонить тисячу разів», Ґабо своїм чудовим репортажем з будиночка в Боготі, де опиняються листи, які ніколи не доходять до одержувача, знову показує, що новину можна зробити з нічого.
Під час свого побуту в Боготі, Ґабо встиг прославитись як репортер національного рівня своїм драматичним багатосерійним репортажем «Оповідь жертви кораблетрощі», опублікованим 1955 року. Історія Ґабо ґрунтується на інтерв’ю з членом екіпажу корабля колумбійського флоту ARC Caldas Луїсом Алехандро Веласко, єдиним уцілілим із семи моряків, яких змило за борт, коли судно раптом перехилилось на один бік. Вона стала цілковитим успіхом. Серія, опублікована в чотирнадцяти випусках, побила рекорд продажів газети «Ель Експектадор» і разом з тим спричинила страшенний скандал, бо суперечила офіційній версії про те, що причиною лиха став неіснуючий шторм; Ґабо стверджував, що судно затонуло через перевантаження, спричинене контрабандою, яку взяли на борт офіцери і члени команди; результатом стало те, що редактор, аби спровадити Ґабо з ока урагану, відряджає його в Європу. Так Ґабо вперше поїхав з Колумбії.
Упродовж двох з половиною років, проведених в Європі, побувавши у ролі роз’їзного кореспондента в Парижі, Італії, Відні і навіть країнах Східної Європи, по той бік залізної завіси, Ґабо написав цикл хронік про все, що йому здавалось вартим уваги: від зустрічі на найвищому рівні в Женеві до лондонських туманів або гаданих чвар між двома знаменитими акторками італійського кіно. Його проза була невимушеною, а замітки — завжди гострими і сповненими іронії; він був великий баляндрасник, як називають жартівників у Колумбії, і когорта вірних шанувальників, набута завдяки «Оповіді жертви кораблетрощі», готова була читати будь-яку річ, що виходила з-під його пера. В одній з його європейських статей, «Й. С. їде на відпочинок», Ґабо розповідає про звичний шлях Папи з Ватикану в палац Кастель-Ґандольфо на околиці Риму. Змальовуючи сцену, як кіносценарист, Ґабо писав: «Папа поїхав у відпустку. Нині по обіді, рівно о п’ятій, він сів у приватний “Мерседес” із номерними знаками SCV-7 і виїхав через ворота Інквізиції у напрямі палацу Кастель-Ґандольфо, що за 28 кілометрів від Риму. Два велетенські швейцарські гвардійці привіталися з ним у брамі. Один із них, вищий і міцніший білявий юнак має сплюснутого носа, такий ніс боксера — це наслідок дорожньої аварії». Історія сповнена напруженого очікування завдяки додаванню в неї внутрішніх розділів під власними заголовками: «35 градусів у тіні», або «Дорожні пригоди», в якому пояснено десятихвилинне запізнення, з яким Його Святість прибув у свій палац, спричинене вантажівкою, яка перегородила дорогу. Новиною про непередбачуваний приїзд Папи він ділиться в іронічному тоні: «Ніхто в Кастель-Ґандольфо не зауважив, з якого боку Папа в’їхав до свого відпочинкового палацу. В’їхав він із заходу, у сад з алеєю, облямованою сторічними деревами».
Коли наприкінці 1957 року Ґабо повернувся в Латинську Америку, Пліній Апулейо Мендоса, колумбійський приятель, запросив його працювати в «Моменто», журнал в Каракасі. Мендоса також супроводжував Ґабо в його подорожі країнами Східної Європи. Приїзд Ґабо збігся з новим етапом політичних потрясінь: невдовзі по прибутті, в січні 1958 року, сталося падіння венесуельського диктатора Маркоса Переса Хіменеса. Це було перше народне повалення диктатора в часи, коли Латинською Америкою правили майже винятково диктатори. Те, що Ґабо увесь наступний рік прожив в окриляючій атмосфері Венесуели, стало для нього політичним пробудженням.
Він ненадовго вернувся в Барранкілью, щоб одружитися з Мерседес Барчею, гарненькою юнкою з Момпокса, в яку він закохався кілька років тому, під час свого побережного періоду. Вони разом вернулись у Каракас. Коли його приятель Мендоса покинув «Моменто» через незгоду з власником, Ґабо із солідарності також звільнився. Почав писати статті для інших видань як фрілансер. Дві з них, представлені тут, «Каракас без води» і «Лиш дванадцять годин на його порятунок», є класичними взірцями публіцистичного стилю Ґабо, що власне формувався, в якому оповідь, скрупульозне відтворення драматичних перипетій реального життя, провадиться в манері саспенсу, іноді майже гічкоківського, і з розв’язкою, що розкривається тільки вкінці.
В січні 1959 року, два тижні по тому, як повстанська армія Фіделя Кастро скинула диктатора Фульхенсіо Батісту і захопила владу на Кубі, Ґабо і Мендоса зуміли прибути на острів на борту розтелепаного літака, присланого в Каракас бородатими переможцями, щоби привезти журналістів. Відтоді розпочався зв’язок із кубинською революцією, який тривав усе його життя. Цей перший свій кубинський досвід Габо
