Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
Тож два дні тому всі мешканці округу прокинувшись згадали, що нині 28 червня і що через дві години смерть прийде на побачення із Джеймсом Лонґвортом. Ранок, що мав бути траурним, став певним чином святковим, бо цікаві городяни відклали свою роботу, аби піти й подивитись на смерть людини. Насправді, навряд чи люди думали, що смерть Джеймса Лонґворта буде якоюсь інакшою. Та в усякому разі в ній було замішано те, що нас, смертних, цікавить споконвіку: пересвідчитися, чи є смерть вірною своєму слову честі. І щоби переконатись у цьому, пішли чоловіки, жінки і діти, а Джеймс Лонґворт прощався з ними зі свого ложа, наче робив це з підніжки того невидимого транспортного засобу, який три роки тому дав змогу йому зазирнути в одну із незліченних мільйонів граф, які є в його нескінченному розкладі.
Раптом, зі стисненим серцем, глядачі побачили, що вже рівно восьма година і двадцять хвилин, а смерть ще не прийшла. Якийсь роздратований відчай, обмануте сподівання було в двох сотнях голів, що тулилися до вікна. Та минула хвилина. Потім іще одна, а нічого не сталося. Тоді збентежений Джеймс Лонґворт сів на ліжку і сказав: «Я буду розчарований, якщо скоро не помру». І, можливо, двісті людей, що встали на світанку і пройшли довгий шлях, задихаючись у сяючому ранку цього палючого літа, зараз стоять посеред площі і кличуть смерть. Не для того, аби вона їх забрала, а щоб її лінчувати.
1 липня 1952 року,
«Ель Еральдо», Барранкілья
Химерне ідолопоклонство в Ла-СьєрпеЧудернацьке поклоніння Ісусикові. Профспілка ідолів. Чудотворна дошка і чудотворна нирка. Сухарина Перес
Ідолопоклонство набуло в Ла-Сьєрпе надзвичайної ваги, починаючи з того далекого дня, коли одна жінка повірила, що виявила надприродні здатності у кедровій дошці. Жінка несла пудло мила, коли одна з дощок відлетіла і всі зусилля повернути її на місце виявилися марними; цвяхи гнулися навіть у найменш твердих місцях деревини. Урешті-решт жінка оглянула уважно дощинку і в її нерівностях побачила, як вона сказала, образ Діви Марії. Посвята була негайною, а канонізація — прямою, без метафор чи манівців: Чудотворна дошка, кедрова дощечка, що робить дива і яку носять під час хресної ходи, коли зима загрожує урожаям.
Ця знахідка дала початок чудним і численним святцям, складеним з копит і рогів худоби, яким поклоняються ті, хто прагне вигнати чуму зі своїх тварин; посудин з гарбуза, які спроможні убезпечити подорожніх від небезпек диких звірів; уламків металу чи домашнього начиння, що посилає юним дівам наречених за міркою. І серед всього цього — Чудотворна нирка, канонізована різником, який повірив, що в коров’ячій нирці виявив дивовижну схожість з обличчям Ісуса в терновому вінку; їй ввіряють себе ті, хто страждає через недуги внутрішніх органів.
Ісусик
Обов’язковим елементом на празниках, які щороку відзначають у сусідніх з Ла-Сьєрпе сільцях, є невеличкий вівтар, який встановлюють в кутку майдану. Чоловіки й жінки сходяться туди, аби скласти пожертви і попросити про чудо. У ніші, зробленій із листя королівських пальм, на обтягнутій яскравим папером скриньці стоїть найбільш люблений в народі ідол, який має найкращу в околиці клієнтуру: вирізьблений з одного шматка дерева чорний чоловічок у дві пульгади[3] заввишки, що стоїть на золотому кільці. У нього просте і знайоме ім’я: Ісусик. Мешканці Ла-Сьєрпе звертаються до нього у будь-якій надзвичайній ситуації — під строге зобов’язання класти до його ніг золотий предмет, пам’ятку про чудо. От і лежить нині на вівтарі Ісусика ціла купа золотих фігурок, що варті цілої фортуни: золоті очі, пожертвувані сліпцем, до якого повернувся зір; золоті ноги — від того, хто був паралізований і знову став ходити; золоті тигри, принесені мандрівниками, які порятувались від небезпек хижих звірів; і незліченні золоті діти різних розмірів і форм, бо образу чорного чоловічка, що стоїть на кільці, здебільшого ввіряють себе породіллі Ла-Сьєрпе.
Ісусик — це давній святий невідомого походження. Його передавали з покоління в покоління, і протягом довгих років він був засобом до існування його різних власників. Ісусик підкоряється закону попиту і пропозиції. Це жаданий предмет, яким можна заволодіти шляхом чесних операцій, що адекватно відповідає на жертвоприношення своїх клієнтів. За традицією, володар Ісусика є також власником золотих пожертв і приношень, але не тварин, яким обдаровують ідола, аби збагатити його особисті статки. Коли Ісусика продали востаннє три роки тому, його придбав скотар із доброю комерційною жилкою, який вирішив змінити бізнес, поспродував худобу і землі та заходився кочувати селами, возячи з одного празника на інший свою процвітаючу крамницю чудес.
Ніч, коли Ісусика викрали
Вісім років тому Ісусика викрали. Це сталось уперше і запевне востаннє, бо автора цього дійства знає і жаліє кожен, хто відтоді побував за межами трясовин Ґваріпи. Це сталося 20 січня 1946 року у Вентурі, коли відзначали празник Найсолодшого Господа нашого Ісуса Христа. У досвітню годину, коли піднесення починало спадати, зухвалий вершник вдерся на сільський майдан і серед гуркоту розбитого посуду, веселих рулеток і впертих танцюристів перекинув стола з музиками. Виник хвилинний переполох. А коли він утих, Ісусик зник зі свого вівтаря. Марно шукали його серед предметів на землі і перекинутої їжі. Марно розібрали нішу, перетрусили манаття і ретельно обшукали сторопілих мешканців Вентури. Ісусик пропав, і то була не лише причина для загального занепокоєння, але й прикмета, що ідол не підтримує молебнів у празник Найсолодшого Господа нашого Ісуса Христа.
Через три дні вершник зі страшенно спухлими руками проїхав довгою і єдиною вулицею Вентури, спішився перед постом поліції і поклав у руки інспектора крихітного чоловічка, що стояв на золотому кільці. Він не мав ані сили знову вилізти на коня, ані відваги стріти лицем до лиця лють юрби, що згромадилась перед дверима. Єдине, що він потребував і криком просив — це майстра золотих справ, який терміново зробив би пару золотих рученят.
