Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Після Нового року, коли впав Грозний, азербайджано-дагестанський кордон був перекритий п'ятьма кордонами федеральних військ. Від дороги в поле, неначе "лінія Кітчінера" в англо-бурську війну, через кожні п'ятсот метрів тягнулися бліндажі, закопані в землю БТР, дротяні загородження. Залишався тільки шлях через гірські ріки — вбрід, ризикуючи відморозити геніталії. Ми були готові ризикнути, але чеченці і турки "обломилися". Те, що для нас було лише черговою воєнною авантюрою та можливістю прославитися, для них становило сенс життя. Зрештою, це була їхня війна.
На базі до нас приєдналася і друга група, що намагалася пройти через Абхазію, власне, через контрольований грузинами анклав в абхазькій Сванетії. Спроба не вдалася — завадило непорозуміння з норвезькими чи шведськими спостерігачами ООН. Довелося повертатися.
Групу, що намагалася дістатися через Грузію, пов'язали в аеропорту Тбілісі. Але поліцейські, колишні мхедріонівці, повірили орденським книжкам хлопців, які воювали в Абхазії, свиснули "свого" таксиста і наказали відвезти нас у парламент. Один з охоронців на вході виявився більш компетентним і, пригадавши командира "Дмитра з вусами", доповів вище. По причині пізнього часу Джаба (Іоселіані) гостей не прийняв, але надіслав своїх мордоворотів на іномарках відвезти хлопців на базу "Мхедріоні".
На той час у територіальному і соціальному відношенні Тбілісі поділявся на дві зони: "світлу", в якій була електрика, і "темну", в якій її не було. Штаб "Мхедріоні" — реквізований двоповерховий особняк за високим парканом — розмістився в "темній". Прибульці довго сигналили, кричали, аж доки на балкон не виповзла якась фігура і не почала у відповідь погрожувати автоматом. Нарешті ми домовились. На честь гостей спішно накрили стіл. Чача, кабачкова ікра, риба в томатному соусі. На той час телефонний зв'язок у Тбілісі був ускладнений, і наші всю ніч видзвонювали знайомих баб.
Вранці поїхали до Джаби. Грузини були п'яні, але похмелитися не забули. Заповзли в машини, ті не заводилися, з'ясувалося — немає бензину. Вимахуючи автоматом, зупинили першого зустрічного, конфіскували піввідра бензину. З вікна машини Тбілісі виглядав як ніколи мальовничо. В парках — зрізані дерева, їх розтаскують на паливо. На подвір'ях палають багаття. На приїзді українців "Мхедріоні" неабияк піднялися. Зупиняючись біля кожного бензовозу, вони намагалися розмовляти українською мовою: показували на гостей — "українулі джарі" (українські військові. — Груз.). Збирали з усіх гроші та бензин.
Джаби в парламенті ще не було. Озброєний "сучкою" (АКС-74У) охоронець дивився телевізор. Наші заснули прямо на диванах. Хвилин через тридцять їх почали будити: "Джаба, Джаба іде! Хлопці, пройдіть до цієї кімнати".
Коли ми збиралися у звортний шлях додому, нас знову розмістили в темній частині міста. Господар випив чачі, подобрішав і дозволив постріляти з балкона. Метрів за сто п'ятдесят, в освітленій частині міста, горіли ліхтарі. Унсовці розстріляли кілька магазинів, аж поки хтось відповів вогнем у пітьму. Господар зберігав удома досить звичну для грузина зброю: АКМ, карабін зразка 1938 року, малокаліберну гвинтівку. Пістолет-"іномарку" він чомусь не показав. За святковим столом мхедріонівець Іраклій виголосив тост:
— Хлопці, ми будемо чекати на вас. Як зійде сніг, підемо на Абхазію! — І подарував книгу "А зорі тут тихі".
Та сніг у горах, як відомо, лежить довго. Лише восени 1997 року ми опинилися в Абхазії, але вже без "Мхедр-оні". Зрештою, всі добиралися в Чечню через Росію. В блокаду це було значно легше, аніж після війни.
"Шлях воїна прямий, мов політ бумеранга".
Дмитро Корчинський
На початку червня 1995 року літній чоловік з короткою сивою бородою, що прикрашала шляхетне характерне обличчя, прогулювався алеєю старого Ботанічного саду при Київському університеті. Раптово зупинився і повільно опустився на землю. Його очі помутніли, обличчя зблідло. Це був серцевий напад. Перехожі поклали його на лаву. На ній він і помер. Це був патріарх Володимир (Василь Романюк). Я знав його дуже добре.
Якось, ще до того, як його обрали на патріарха, ми їздили з ним до Івано-Франківської області, у гірські райони. Там була його батьківщина. Він хотів надихнути місцевих православних на посилення боротьби з грек-католиками. За австрійських та польських часів відомі своєю впертістю гуцули зберігали вірність православ'ю. Греко-католикам вдалося досягти суттєвих успіхів уже в дев'яностих роках.
Я взяв два десятки хлопців, з якими ми почали об'їжджати села. В кожному з них збирали людей у клубах.
Єпископ Володимир виступав першим. Суть його промови завжди зводилась до одного: духовні центри українського народу не можуть бути ані в Москві, ані у Ватикані; необхідно складати списки католиків, а ми вже будемо з них питати, чого це вони хочуть продати неньку-батьківщину. Крім того, всім необхідно вступати до УНСО.
Після нього виступав я і намагався трохи заспокоїти наляканих людей. Його проповіді в церквах одразу ж перетворювались на політичні промови. Як на загал, його не так цікавила віра, як боротьба за віру. Це була наша людина. Він терпіти не міг попівщини і всього, що з нею пов'язане, — содомії та сріблолюбства.
Після його смерті не залишилось нічого, що можна було б розділити, — ані майна, ані власності, ані грошей. На столику біля його ліжка завжди валялися книжки мадам Блаватської чи Гюрджієва. Біблії я там не помічав. Ще він вважав, що відправа занадто затягнута. Він багато сидів у тюрмі, спочатку за "бандпособнічєство", потім — за приналежність до автокефалії. Патріархом його обрали після смерті Мстислава.
І ось він теж мертвий, і його треба поховати. З огляду на престиж церкви, це потрібно було зробити в Лаврі чи У Св. Софії. Влада заперечувала і пропонувала місце на Байковому цвинтарі. Цим вона давала зрозуміти, що вважає Володимира мирянином і не визнає Київський патріархат за церкву.
На нарадах з приводу поховання я наполягав на самовільному захованні в Св. Софії. Мені здавалося недоцільним атакувати Лавру. Її нижня частина належала Московському патріархату. Поза сумнівом, мала виникнути сутичка, що дало б змогу ментам представити свої дії як запобіжні заходи проти виникнення міжконфесійного конфлікту. Софія ж не належала нікому, там був державний музей. Відтак, конфлікт являвся у всій чистоті як конфлікт між церквою та безбожною владою.
Центральною фігурою знову виявився Філарет. На останньому соборі
