Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Джохар був сильний вождь, який нічим не керував. Він гідно проявляв себе і в часи нафтових спекуляцій, і в часи ракетних обстрілів. І загинув саме тоді, коли було необхідно, ані на день пізніше. Це робить його великим політиком.

Ми розмовляли в його просторому кабінеті. Невисокий на зріст, худорлявий і тонкокостий, на відміну від більшості чеченців, які відносяться до граціального типу.

— Якщо почнеться війна, — сказав він, — мільйон моджахедів з'явиться сюди, щоб захищати нашу свободу.

— Ніяких моджахедів не буває, — відповів я. — В Афганістані всі моджахеди (не афганці) були китайськими інструкторами, Ірак ніякі моджахеди не захищали. Радянський Союз більше допомагав палестинцям, аніж усі арабські країни разом узяті, за п'ять років вірмено-азербайджанського конфлікту ніхто там не побачив жодного моджахеда.

Наступна війна підтвердила ці слова.

Я намагався обговорити проблеми оборони та нашої участі в ній з віце-президентом Зелімханом Єндербієвим, проте тоді він не вірив, що почнеться війна. Втім, не думаю, що вони були спроможні здійснити якісь попередні оборонні приготування.

В Чечні та Карабасі я бачив два абсолютно відмінних підходи до організації життя. А проте обидва були ефективними. Це примусило мене серйозно замислитись.

Білий

ЧОМУ ВИ ТАКІ ВОЄННІ?

У грудні 1994 року, коли йшли бої за Грозний, дві групи добровольців з України попрямували до Чечні. Для безпеки і більшого успіху було обрано два маршрути. Один вів з Баку через Дагестан, інший — з Тбілісі через Абхазію, на предмет чого вже існували певні домовленості командування УНСО з лідерами місцевих політичних партій і членами урядів Грузії й Азербайджану.

В ході попередньої діяльності мені вдалося налагодити контакти з представниками силових відомств обох держав, проте з'являтися в місцях минулих боїв, навіть під "офіційні" гарантії, не випадало, і я спрямував свої стопи до берегів більш спокійного, безстічного басейну, яким є Каспійське море.

На час нашого прибуття в Баку там вже перебував дядя Толя. Теоретично він мав забезпечити коридор при проходженні паспортного контролю і митного догляду, але, як водиться, запізнився. Кмітливі азербайджанські прикордонники швидко зрозуміли, хто такі молодики у літаку, одягнені в чорні джинси, взуті в армійські чоботи і перепоясані під бушлатами ременями від спорядження, які декларують себе "бізнесменами". Нас пов'язали, але тут, як янгол-рятівник, виник дядя Толя у супроводі людей з Народного Фронту. Нас звільнили, а міліціонери, як компенсацію за клопіт, отримали по пачці цигарок "Конгрес" неліцензійного виробництва, розташованого десь поблизу Баку.

Розмістили нас у готелі "Інтурист", що стояв на березі моря. Першої ж ночі ми випили таку кількість чаю, що цілком могли бути посвячені в "айзери". Потім перейшли на пиво, винищивши весь готельний запас. Азербайджанці до нього не дуже охочі, їх чомусь дивувала навіть наша звичка обходитися в даному випадку без склянок. Бракувало грошей, та, на щастя, в буфеті зі шведського стола безкоштовно пропонувалася всіляка зелень. Щоранку один з українців приходив туди з пакетом і набивав його так, ніби збирався годувати коня. Інше доводилося добувати на базарі. Кмітлива азербайджанська міліція виявила нас і там. Коли з кишеней затриманих повитягали унсовські шеврони і нарукавні пов'язки, зробили цілком природний висновок: певне, ці шпигуни прибули з Москви з метою організації чергового державного перевороту. Однак дві пляшки горілки допомогли вибратися з неприємної ситуації.

З "Інтуристу" ми перебралися в інший готель — "Південний". Раніше там зупинялися партійні функціонери. За нашої присутності його контролював найбільш "омоністий" з місцевих ОМОНів. Їхній штаб розташувався на четвертому поверсі, а на другому вони зберігали зброю. Нам визначили квартири на третьому. Коридорна, бабка з Харкова, весь час зверталася до нас — "хлопчики". Від неї ми дізнались безліч цікавих подробиць. Бабуся прибиралася в кімнатах і всюди мала доступ. З'ясувалося, в омонівців було і важке озброєння. Вони називали його водометом, але кмітлива бабуся їм не повірила. Був у них і заручник. Його тримали прикутим наручниками до батареї понад місяць, періодично "саджаючи на пляшку". Омонівці, всі як один, хверцювали в бушлатах і спортивних штанях, тому присутність одягнених у напіввоєнну форму, але по-іншому, викликала постійну зацікавленність постів. На вході стояло тр-чотири чоловіки, інші швендяли з автоматами по коридорах. Навіть без знання тюркської мови легко було зрозуміти, що вони говорять: "а-ла-ла, ботінкі, а-ла-ла, портупея. Скажі, а почему ти такой воєнний?"

Коли гроші закінчились, ми на чолі з дядечкою Толею "пішли по руках". Тоді Народний Фронт ще тримав у місті "свій" квартал, яким вештались люди з автоматами та радіостанціями. Але дні, коли з простої бесіди з Абульфазом Ельчибеєм можна було зняти кілька сотень доларів, остаточно минули. Отак ми опинилися в обіймах "сірих вовків", що підтримували доволі міцні зв'язки зі своїми турецькими братами. Згодом у Києві й Москві мені привелося відвідувати однокімнатні квартири, які орендуються довічними ефіопськими студентами і де проживає ще чоловік двадцять. Так от, наша бакинська квартира відрізнялася від московських лише тим, що знімав її азербайджанець, а ще й тим, що була вона двокімнатною і мешкало в ній чоловік сорок.

Крім нас, господаря, депутата чеченської Верховної Ради та осіб, що його супроводжували, там проживали дванадцятеро студентів з Туреччини — всі за національністю чеченці, за віком зовсім ще діти — років по 18, з першого-другого курсу. Керував ними, не можу сказати командував, двометровий велетень-борець "Руслан". Якось у турецькій газеті він побачив фото похорону його родини. На війну студентів проводжало все місто, жителі зібрали гроші, влаштували бенкет у найкращому ресторані. На жаль, мовний бар'єр не давав з'ясувати подробиці.

От у цій змішаній чеченсько-азербайджанськ-українській компанії ми і зустріли Новий рік. Взагалі, наше нудне існування затишком не балувало. Якось наш норвезький попередник Sverre Midtskau, резидент англійської розвідки в Осло у роки Другої світової війни, вдало порівняв перебування в сейнері зі станом стриптезерки в нічному клубі. Через день забивався туалет, і тоді всі мешканці один за одним, коли решта удавала, що спить міцним сном, бігали у ванну. Так і прожили ми 7-8 днів, а потім студенти несподівано зникли. На війні я з ними не зустрівся. Переказували, що в бою з десантниками вони майже всі загинули.

На колишній партійній базі відпочинку, куди нас перевезли перед переходом через кордон, ми зустріли ще одну групу турків. Ті мали солідніший вигляд: років двадцяти п'яти-тридцяти, одягнені