Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Фактично ж, ні УВО, ні ОУН ніколи в своїй діяльності не одержали підтримки українського народу. Основна маса українського народу була під більшовиками аж до 1991 р. УВО й ОУН могли, і в основному спиралися, на галицький елемент, отже навіть не на всю Західну Україну. За таких умов ані УВО, ані ОУН не мали навіть фізичних можливостей, щоб хоч би звернутися за підтримкою до всього українського народу.
Інакше було з Українською Центральною Радою -тимчасовим парламентом України в 1917-1918 роках. Хоч вона не постала внаслідку формальних виборів шляхом голосування, то все ж таки вона мала легітимність репрезентанта всього українського народу. Центральна Рада була демократичною за своїм характером, вона постала як компроміс між демократичними партіями і громадськими організаціями, які делегували від себе до Центральної Ради своїх представників. Під час з'їздів - військових, селянських -Центральна Рада доповнювалась дальшими їх представниками. Центральна Рада залишила по собі традицію демократичної України. Про це найкраще свідчить проголошений нею IV-й Універсал.
Тоді, як Центральна Рада була збудована на політичному компромісі, то УВО й згодом ОУН були побудовані на безкомпромісності, як у відношенні до легальної в розумінні міжнародного права влади, так і до своїх співвітчизників, котрі не визнавали принципів боротьби УВО-ОУН.
Права виступати від імені народу, згідно до проекту Конституції України, не має навіть Президент. Таке право прислуговує лише Національним Зборам. Президент, натомість, виступає лише від імені держави.[100] Зі сказаного видно, що виступати від імені народу - це справа вельми поважна. Не може собі такого права привласнювати тоталітарна партія, рух чи політична течія. Така узурпація, якої допустилася УВО й ОУН - становить злочин. Як і злочином була узурпація КПРС промовляти "від імені пролетаріату". Коли держава не існує, то провізорично виступати від імені народу може організація або рух, який виразно одержав підтримку всього або більшості народу, висловлену під час з'їздів, у пресі тощо.
Така підтримка мусить бути очевидною в очах міжнародної громадськості. Прикладом таких організацій була Українська Центральна Рада, а під сучасну пору -Організація Визволення Палестини.
Повторюю: такого мандату ніколи не мала ОУН.
Сказавши тут про причину постання УВО-ОУН, слід сказати й таке: Причиною всіх нещасть, які випали на долю сотень тисяч поляків і українців під час II світової війни на тлі українсько-польських стосунків, було постання терористичних організацій - спершу УВО, згодом ОУН. Терористична, неспровокована діяльність УВО, спричинила переорієнтацію польської політики у відношенні до українців. Посилилося військове осаднитцтво в Західній Україні, почалися асиміляційні процеси - обмежування українського шкільництва, обмежування економічних прав (обмежування права купувати грунти з парцеляцій), обмежування сфер впливу Православної Церкви тощо. Проте, це треба виразно сказати, все це було результатом терористичної діяльності УВО-ОУН. Це УВО почала боротьбу проти польської влади. А вже потім розгорталася спіраля: арешти, пацифікація, Береза Картузька, політичні процеси тощо. Однак відповідь на запитання: Хто почав? - не залишає сумніву. Почали українці з УВО.
А почали так, що мені й досі соромно за них. Почали з терористичних акцій.
До таких акцій належали: індивидуальний терор супроти представників окупаційної влади: саботажні нищення ворожого майна й дезорганізація комунікацій; "екси" -експропріаційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбуланси [101]
Першим голосним актом індивідуального терору УВО був (невдалий - В.П.) револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й. Пілсудського, що мав місце 25.11.1921 р.[102] Після нього було вбивство польського шкільного куратора Собінського. Виконавцем атентанту (вбивства, замаху) був Роман Шухевич, пізніший командир батальйону "Нахтігаль", згодом командир УПА. Саботажні акції УВО почалися влітку 1922 р. Вже в травні коло Перемишля спалено великі військові магазини, пошкоджено залізничні шляхи, телеграфну мережу. [103] 3 того самого джерела довідуємося, що влітку й восени 1922 р. проведено 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків польських дідичів. У жовтні того ж року чинила спустошення група в 50 бойовиків: Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вони, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшли досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаражчині. [104]
Немає ніякого сумніву, що ті групи були організовані УВО. Коли б було інакше, то автор "Нарису історії ОУН", Петро Мірчук, сказав би про це.
Звернімо увагу на таке: Описані події відбувалися 1922 року, в час, коли переможці в І світовій війні Великобританія, Франція зокрема, вислуховували аргументи екзильного уряду ЗУНР про потребу надати Західній Україні автономію. [105] І в той час УВО бешкетує. Можна б за таких умов поставити запитання: Хто, який уряд толерував би такий стан у державі? А пацифікація, про яку говоритиму в іншому місці, мала місце аж 1930 p.!
Після ряду замахів у рамках політики індивідуального терору, після саботажних,
