Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

мене сказано, що в П’ємонті, Ланґедоку, Провансі й Дофіне піднято національну ґвардію. На кий біс заманулося Вам її скликати, коли нема ніякої потреби, а до того ж не було жодних наказів від мене!» Отож із гіркотою в серці Фуше мусив облишити прикидатись паном, віддати Міністерство внутрішніх справ і — вінику, віничку, ти вже замів — знов подаватись у куток, знову грати роль міністра поліції свого славетного господаря, що повернувся додому, — як на ­нього, надто вже він рано повернувся.

Та все-таки, хоч і далеко ввігнався Фуше, він єдиний з-поміж решти наполоханих міністрів діяв слушно і вчасно в мить найбільшої небезпеки для Вітчизни. Тож не міг Наполеон і далі відмовляти йому в честі, якою вже багатьох ушанував. Нині, коли на щедро напоєній кров’ю французькій землі заврунилось нове дворянство й усі генерали, міністри й чорнороби поприбирали собі шляхетні імена, надійшла черга й ворога аристократів Фуше зробитись і собі аристократом.

Графський титул йому тихо-мирно відкраяли ще давніше. Але колишній якобінець хоче ще вище видертись повітряною драбиною титулів. 15 серпня 1809 року в Шенбруні в пишному палаці його апостольської велично­сті імператора Австрії колишній лейтенант-недоросток з Корсики поставив свій підпис і печать на всетерплячому клапті віслючої шкури, давши його колишньому комуні­стові й забіглому монастирському вчителеві, — тож відтоді силою того перґаменту (о шануйте всі!) Жозеф Фуше мав називатися герцоґом Отрантським. Він, правда, ніколи не здобував мечем Отранто, навіть кутиком ока не бачив тієї південноіталійської землі, але саме таке вагоме шляхетне ім’я з іноземним звучанням найкраще годилося для маскування колишнього республіканця, бо коли він майже сп’яніло вимовляв його, можна було й забути, що за цим герцоґом заховався ліонський кат, той давній Фуше з хлібом рівності й конфіскаціями майна. А щоб він уже зовсім лицарем почувався, йому надали ще й ознаки герцоґської гідності: новісінький герб.

Та ось що вражає: чи то сам Наполеон зумисне наміривсь натякнути на небезпечність характеру Фуше, чи то державний геральдист з власної волі втнув такий психологічний жарт? Хай там як, але в центрі герба герцоґа Отрантського зображено золоту колону — таке цілком пасувало нестямно залюбленому в золото. А навколо золотої колони обвилася змія — теж очевидна й делікатна вказівка на дипломатичну гнучкість нового герцоґа. Наполеон, мабуть, справді, мав у себе на службі тямущих геральдистів, бо для Жозефа Фуше годі було б вигадати якийсь характерніший герб.

Розділ VI. Боротьба з імператором
1810 рік

Великий приклад завжди або надихає, або занапащує цілі покоління. Стає чоловік, як-от Наполеон Бонапарт, героєм доби — і геть кожен з його навколишніх постає перед вибором: або здрібніти й безслідно зникнути на тлі його величі, або ж, ідучи за його прикладом, і собі докладати безмірних зусиль. Ті, хто навколо Наполеона, можуть бути тільки його рабами або суперниками: ніякої середньої міри не визнає така недосяжна велич.

Серед тих, у кого Наполеон відібрав рівновагу, був і Фуше. Наполеон затруїв йому душу небезпечним прикладом невситимості, демонічною потребою сягати все далі й далі. Нині він теж, як і його пан, хоче неперервно поширювати й розтягувати межі власної могуті, він уже теж пропав для скромного затишку і тихої вдоволеності. І яке ж було розчарування Фуше того дня, коли Наполеон знову повернувся тріумфатором з Шенбруна, перебравши віжки до своїх рук! Що за чудові минули місяці, коли можна було урядувати, як заманеться, скликати армії, випускати відо­зви, через голови наполоханих колеґ уживати сміливих за­ходів, бути зрештою господарем країни, гравцем за велетен­ським столом історії! А тепер Жозеф Фуше змушений знову бути лише міністром поліції, стежити за невдоволеними й за газетними теревенями, щодня ліпити зі шпигунських повідомлень надокучливі бюлетені, перейматись усіляким дріб’язком, як-от: з ким спав Талейран або з чиєї вини на біржі вчора впала рента. Ні, відколи він утрутився в світові події, власноруч тримав стерно великої політики, це лише непотріб і жалюгідне папероїдство для його неспокійного і спраглого за подіями духу. Хто бодай раз грав із такими високими ставками, того вже не тішать усякі дрібнички. Ліпше знов показати, що навіть поряд з Наполеоном є місце для дій — така думка вже не полишає Фуше.

Та що можна вчинити поряд із тим, хто досяг уже всього, розбив Росію, Німеччину, Австрію, Іспанію та Італію, кому імператор найдавнішої європейської династії віддав за дружину ерцгерцоґиню, хто повалив папу й тисячолітнє панування Риму й заснував у Парижі європейську світову імперію? Нервозно, гарячково, ревниво роздивляється на всі боки честолюбство Фуше, шукаючи собі роботи. І справді, в будівлі світового царства бракувало тільки останнього малесенького вершечка — миру з Англією, — і тоді робота була б завершена. Й цей останній етап роботи Фуше хоче виконати сам, без Наполеона й проти Наполеона.

Англія 1809 року, як і 1795-го, — прадавній і найнебезпечніший ворог Франції. Перед брамами Акона, в окопах Лісабона — на всіх кінцях світу Наполеонова воля зіткнулася з холодною, зваженою й методичною силою англосаксів, і поки він загарбав усі землі Європи, вони вирвали в нього другу половину світу — море. Він не може схопити їх, а вони — його, вже майже двадцять років обидві держави з мукою намагалися розбити одна одну. Обидві жахливо ослабли в цій безглуздій війні, хоч і не визнавали, що війна їм набридла. Відколи урвалася торгівля з Англією, у Франції, Антверпені, Гамбурзі занепадали банки, та й на Темзі застоювалися кораблі з нерозпроданим товаром, дедалі нижче падала англійська і французька ренти, тож в обох країнах торгівці, банкіри й просто розважливі люди прагнули порозуміння й геть несміливо провадили обережні переговори. Та для Наполеона було, мабуть, важливішим, щоб його дурнуватий брат мав іспанську корону, а сестра Кароліна — неаполітанську, і тому він уриває насилу розпочаті через Голландію мирні переговори й залізним кулаком змушує союзників затримувати англійські кораблі, скидати їхній товар у море, а в листах уже