Похід українських армій на Київ-Одесу 1919 - Микола Капустянський

На запитання полк. Капустянського от. Божковi, чи приїхав до нього просимий ним н-к Штабу, от. Божко відповів: «Ще не приїхав, але як буде кацап, чи такий, як Мішковський, то повішу. Тут прислали з 3-ї див. Генштабу, та я його завтра теж на викидайло».[22]

Витяг з моїх записок. Сумний епізод з отаманом п. Балбачаном.

З початку Проскурівської операції було зроблено спробу з боку деяких укр. кол висунути от. Балбачана, що перебував в той час в Галичині не при ділі, на к-ра Запорізької групи. За його допомогою внести політичну зміну в уряді.

В цей час при владі стояли українські С.-Р. і С.-Д. От. Балбачан – видатний військовий діяч, щирий українець, справжній лицар, але недосвідчений в політичних інтригах. Умів тримати лад та дисципліну, чим дуже заімпонував Запоріжцям, на чолі яких стояв з початку українського руху (творець 7-ї Запорізької Республіканської дивізії).

От. Балбачан, спираючись на свою справжню популярність серед запоріжців, не розібравшись в ситуації, піддався на провокацію і в Проскурові 9.VІ поставив ультимативно деякі вимоги урядові.

Його було заарештовано й суджено. Партії, які його висунули, лишилися з боку. Винесено вирок на смерть і 29.VІ. його розстріляно, не зважаючи на числені прохання, які надходили від 7-ї, 8-ї і частин 6-ї дивізії, ком. Запорізькою групи полк. Сальського, от. Коновальця та держ. інспектора Запорізької групи Дерещука.

Суд відбувся з розпорядження Наказного от. Осецького при Штабі Дієвої Армії. Прокурором виступав «державний» літератор Петро Певний. Члени суду в більшості були агенти Штабової сотні. Оборонцем призначено козака, хоч і з освітою. Виконання присуду було переведено через два тижні після проголошення вироку. За цей час Балбачан від тяжких переживань смертника збожеволів, і присуд було виконано над людиною непритомною.

Починаючи ІІІ-тю частину своєї праці, автор "Походу" мав на меті:

1. Познайомити широкі кола нашого військового й цивільного суспільства з перипетіями нашої визвольної боротьби в другій половині 1919 року. В цей період на Україні розвинулися дуже важливі події. Ми випили до дна і келих бойового щастя та радісних мрій, і келих страждань та розчарування.

Нарешті, в наслідок неуспіхів і різних, не однакових шляхів, між двома братерськими галузями Україцського Народу – Наддніпрянцями й Наддністрянцями – виникло на деякий час взаємне недовір'я і навіть тяжкі взаємні обвинувачення.

Подати читачеві фактичний бік справи, спираючись на документи, і з'ясувати ті чинники, що спричинилися до схвалення того чи іншого рішення, – це цаш перший і святий обов'язок.

2. Досвід світової війни і великої «безкровної» російської революції яскраво підкреслив, що в боротьбі між озброєними народами бере гору та сторона, яка всебічно до неї підготувалась. Значення духа, волі до перемоги, мілітаризація мас і надто їх провідників (інтелігенції) – це могутні чинники озброєної боротьби.

Безмежний пацифізм та ідея інтернаціоналу, носіями яких була ліберальна частина російської інтелігенції, спричинилися до кошмарних страждань мільйонів людей і до тимчасового занепаду велетенської держави.

Отже, поцілунками та красними словами не зупинити ворожої навали і не оборонити добробуту своєї держави від вандалізму санкюлотів. Треба заздалегідь мілітаризувати свою націю і підготовляти її психіку до майбутньої боротьби. Один із засобів до цього – це вивчення воєнної історії і знайомство з бойовими діями рідного війська та гаряча любов до нього.

Тому автор і поставив собі завдання – популяризувати воєнну історію серед нашого суспільства.

3. Автор з почуттям приємности зазначав, що з появою його ккижки в світ, виникло серед військових і невійськових українських кіл велике зацікавлення справою студіювання воєнної історії. Це ще заохотило автора до писання ІІІ-ї частини, підсиливши в ньому його глибоке переконання, що