Вогонь і кров - Ернст Юнгер

місці! Але ми надто рано зраділи — авжеж, адже до цієї миті все йшло так добре! Я раптово опинився на спині в кутку окопу, прямісінько біля нашого провідника, нічого спершу не зрозумівши. І ще раз! Розліт шрапнелі, який із пронизливим свистом розрізав повітря, яскраві спалахи вогню майже одразу над окопами, вибухи, рої куль і фонтани землі, і все це водночас. Ядучий угарний дим потягнувся вздовж траншеї. Позаду нас було чути крики та прокляття, через мене перечепився хтось у повному спорядженні, підвівся та кинувся далі. Шюддекопф з’явився з темряви з моїм шоломом. Здається, він знову легко відкараскався. Я зрозумів, що досі сиджу у своєму кутку, і подумав, що в нас є лічені секунди для того, щоби знайти укриття та сховатися там.

До цілі залишалося всього лиш кілька кроків. Мій денщик зупинився перед бліндажем, провалля якого закривало бавовняне полотно, подекуди продірявлене та обірване. На вході до бокової рами було прибито дерев’яну табличку: «Командир роти». Зсередини струменіло світло.

— Агов!

— Що там, зміна?

— Зміна!

Внизу було чути галас. Я зайшов усередину, Шюддекопф та вістові, які скинули свої речі назовні, спустилися слідом.

Там нас чекала знайома картина: крихітний стіл, ящики з-під гранат замість стільців, пічка з бляшаних листів та три пружинистих ліжка, які стояли вздовж стіни. Між двома перекриттями стирчав у стіні багнет, у рукоятку якого вставили свічку; на мотузці висіли сигнальні пістолети та гранати. У ніші стояв телефон; він був запечатаний, і ним мали скористатися тільки тоді, коли оголосять про наступ. Загалом, це була одна з тих нір, де ось вже кілька років мешкає молодь багатьох народів, одне з тих тісних та прокурених укриттів, які так часто перетворюються на братські могили.

Лейтенант, якого я мав змінити на цьому посту, сидів за столом, підперезаний та з шоломом на голові. Після короткого вітання я підсів до нього, аби перейняти командування над сектором, адже я знаю, що після проведення тривалого часу в окопах будь-хто захоче якомога швидше здихатися їх. Він передав мені польовий журнал, аерознімки сектору та план позицій, поки вістові перераховували амуніцію.

Поки він ще розповідав якісь деталі, з’явилися його вістові, щоби передати записку, в якій ішлося про те, що всі пости здані та прийняті без інцидентів. Один із них відрапортував:

— Під час ротації двоє чоловіків отримали легкі поранення.

Отже, незначний обстріл все ж таки трохи зачепив нас. Нам залишалося тільки написати таку саму записку та поставити два підписи, аби надіслати її до штабу батальйону.

Тепер все було готово: мій попередник побажав мені спокійного дня та попрощався. Підвівшись, він знову обернувся, аби ще раз нагадати про укріплення, які він збудував власноруч. Я знав це відчуття своєї позиції, яка попри все стає вам близькою, адже ви працювали над нею так багато і так достеменно знаєте її переваги та недоліки, що майже зріднилися з нею, ніби з живою істотою. Раніше, ще перед Соммою, коли ми жили у величезних траншеях, які впродовж місяців ми заливали залізобетоном та в яких проривали цілі мережі тунелів, це відчуття було ще сильнішим.

Нарешті я залишився сам. Я закурив цигарку та знову піднявся назовні, аби ще раз погледіти на нічний пейзаж. Місяць вже заходив, темною та мовчазною була рівнина, яку я, поставивши підпис, взяв під свою відповідальність; цей уривок землі, тисяча кроків уздовж та п’ять сотень кроків углиб, із його мереживом окопів та траншей, де вартують сто п’ятдесят озброєних чоловіків, здатні одним тільки натиском пальця перетворити фронт перед собою на палаючу завісу.

Цей уривок землі, який за одну мить може стати вогняним кратером, є полем, яке ми тепер маємо обробити і яке ми самі можемо усіяти, немов сходи. За нами, на Сході, лежить наша Батьківщина, чия воля до життя втілилася в нашій волі до смерті, а перед нами, у блиманні світла, там, куди вказують дула наших гармат, стоїть наш ворог. І це ніби величезні ваги, між якими ми є стрілкою, що коливається, у цій нічийній землі, за якою спостерігають тепер тисячі незримих очей.

Все тихо. Попереду, час від часу, зі зміїним шипінням підіймалася ракета — офіцер окопної служби, який хоче вивчити навколишню територію. Я міг нарешті полежати кілька годин; біля бліндажа стояв вартовий, який за найменшого поруху мене розбудив би. Для певності я ще раз запитав у нього про дії під час загороджувального і прицільного вогню та штурму, а також під час газової атаки; тоді я знову спустився до бліндажа, в якому Шюддекопф тим часом трохи прибрався. Зранку мали принести «Військовий оглядач», цю найтовстішу та найлаконічнішу газету в цілому світі, де можна прочитати тільки короткі замітки про посилення вогню на окремих ділянках фронту. Я ліг на пружинисте ліжко та накинув ковдру на голову.

Передня лінія

Першого ранку я зайнявся тим, що оглянув позиції, щоби змогти відразу зорієнтуватися в них як удень, так і вночі, і не розгубитися ані під дощами, ані за сильного вогню.

Сектор був позначений літерою «А», він складав правий фланг позицій полку. Перед ним лежала трохи горбиста місцевість, на якій ледь вирізнялися коричневі груди землі перед англійськими траншеями і яка завершувалася широким переліском. Справа наш сектор з’єднувався тунелями з позиціями сусіднього полку, зліва він межував із сектором іншої роти нашого батальйону. Я відвідав обох командирів сусідніх позицій. Мереживо широких, але напівзруйнованих ходів сполучень вело назад, до головної лінії оборони. Позаду розташовувалося, відділене від нас лише кількома пагорбами, селище, яке ми проходили вчора. Воно називалося Пюісьє-о-Монт і тому, якщо тільки мої знання мови мене не підвели, між собою ми прозвали його Бергбронн. Ми бачили тільки його верхні обриси, з білими руїнами стін та оточеними гіллям дерев залишками церкви, яка перетворилася на груду каміння. Здавалося, що англійці цілять саме в цю висоту, яка підіймалася над усією рівниною, адже цілий ранок вони накривали її важкою артилерією, і гранати завивали високо над нашими головами.

Наші траншеї, низькі та широкі, розвалювалися і були розмиті дощами. У багатьох місцях, щоби вони зовсім не розсипалися, були зроблені дерев’яні підпорки. Ці траншеї складали лише частину величезної мережі позицій, побудованих ще перед битвою на Соммі, після якої ми кинулися в наступ та залишили всі укриття — і знову захопили їх лише через довгий час, у березневих битвах. Ця місцевість дійсно бачила вже багацько. Вже не залишилося жодного клаптика на рівнині, в якому не було би заглибин чи вирв.