Вогонь і кров - Ернст Юнгер

За кілька секунд лави шотландців немов прорізала бойова колісниця. Вже висунуті вперед кулеметні розрахунки, вже виблискують у своїй гонитві стрічки патронів і з вогняним спалахом з лиця землі стирається все, що не зроблено з заліза.

Після перших кількох пострілів моя гвинтівка заклинила і, лаючись, я став бити по затвору, щоб його зсунути. Цієї миті я відчув удар у плече і, озирнувшись, побачив перед собою чиюсь гримасу. Це був Шульц, який витягнутою рукою показував на ворожі позиції та кричав:

— Вони ще стріляють, прокляті свині, вони ще стріляють!

Так, тепер я теж їх побачив, зовсім близько від нас, таких, що стояли в півкорпуса над траншеєю та гарячково то викидали гвинтівки догори, то цілилися униз. Коли я побачив це, мене охопила невгамовна злість. Вона й змусила мене утнути дещо геть божевільне: я відкинув гвинтівку вбік та одним стрибком опинився прямо на дорозі. І хоча досі все обходилося завдяки моєму везінню, до якого я звик як до чогось очевидного, нині цьому везінню мав настати край!

Поки ноги ще пружинили від стрибка, я знову отримав сильний удар у груди, який миттєво протверезив мене. Посеред всього ґвалту, між двома оскаженілими арміями, я зупинився та став пригадувати. Це був лівий бік, якраз те місце, де мало бути серце, тут вже нічим не зарадиш. Скоро я впаду, як вже багато інших падало на моїх очах. Це кінець. Я витріщався на дорогу та розпізнавав у її жовтому ґрунті камені, чорний антрацит та білу, відшліфовану гальку. Посеред жахливого хаосу я сприймав кожну найменшу деталь і їхні поєднання закарбовувалися в мені. Я більше не брав участі в смертельній гонитві навколо. Я не відчував жодного болю та помітив, як розмиваються думки; вони розчинилися у радісному подиві: «А це не так вже й страшно». Цей стан та відчуття тривали досить довго.

Раптово зі схилу до мене кинувся один із солдатів та закричав: «Пане лейтенанте, ваша шинель!». Різким рухом він зірвав її з мене. Авжеж, на мені досі була шинель шотландського офіцера, і я геть про це не подумав. І оскільки на мені був тільки капелюх, а не шолом, з нашого боку теж стріляли по мені. Тож я стояв між двома фронтами як велика, у натуральну величину, мішень кольору хакі. А втім, здається, все знов обійшлося. Я тільки впіймав рикошет. І після цієї безкінечної паузи, яка, здавалося, тривала кілька годин, хоча насправді пройшло навряд чи більше декількох секунд, я повернувся до траншеї.

Знову вигуки «ура!» сколихнули цю страшну місцину. З бічного ходу сполучення, у якому ми ще вдень зачули підготовчі роботи, вирвався штурмовий загін, який полетів уперед, трясучи ручними гранатами, немов булавами. Знову, ледь не під моїми ногами, з ворожої траншеї запрацював шотландський кулемет. Та він умить затих — під кулями й гранатами, якими метали наші солдати зусібіч. Згори на схилі з’явився Оскар зі штурмовим загоном; наступної секунди я вже побачив, як вони стріляють. Одразу по перших пострілах він зістрибнув на дорогу. Колюча загорожа, через яку він перечепився, врятувала йому життя.

Набагато меншим везунчиком видавався малий Шульц, який упав, поранений, біля ворожої траншеї зліва від нас. Один із горців, який наштовхнувся там на нього беззбройного, прочитав у Шульцевих очах, на що той чекає, і тоді нахилився, підняв із землі його заряджену гвинтівку — і використав ту мить, поки Шульц був ще живий, для смертельного пострілу. Різня набула жахливого вигляду. Щойно вибуховою хвилею одного з шотландців підкинуло вгору і він злетів над окопом, мов риба. До сих пір нічийна дорога була вкрита трупами. Одначе безлад уже запанував у траншеях, що вели до тилу супротивника.

Поки все лютувало навколо, я, будучи досі наполовину оглушеним, ще кілька секунд вештався на дорозі перед траншеєю. Нарешті мені вдалося обірвати смертельне марення та одним стрибком опинитися всередині. І вже вдруге під час цього наступу я ледь не звалився на голову Оскару, що якраз стояв там. Ми потисли руки посеред цього задимленого укриття, із бурхливою радістю людей, яких наче дивом викинуло з повного небезпек моря на берег. На фронті, неподалік від нас, виблискували гармати батарей, які ми мусили захопити. Наші вигуки стривожили ворога, і тепер жахливе полум’я насувалося над нами на траншеї, з яких ми прийшли сюди.

Раптом я почув, як Оскар запитує:

— Тебе поранили? Ти весь у крові!

Я опустив голову та побачив, що на однострої виступили темні плями. Я розстібнув кітель та сорочку: так і є, в мене таки поцілили. Два маленьких отвори зяяли на грудях вище серця, менший — де куля увійшла, і більший — де вийшла з тіла. Куля пройшла рикошетом трохи нижче Залізного Хреста, який я ніколи не знімав. Вхідний отвір був ближче до того боку, яким я був повернувся до схилу, де розташовувалися наші. Цілком імовірно, що той хлопець, який підбіг зірвати з мбне шинель шотландця, і був тим, хто в мене поцілив. Яке щастя, що його рука дала маху!

Мені треба було потрапити в тил, поки я ще мав достатньо крові, аби йти самостійно. Оскар перев’язав мене та на прощання потиснув мою руку.

— До зустрічі у Ганновері!

Чи здогадувався він, що настала його черга? Так ми і розійшлися. Я взяв із собою стрільця-невдаху та ми вдвох рушили через наші старі траншеї, поки Оскар очолив тих, хто вів запеклу боротьбу проти ворожої батареї.

Дорога, яку мені знов доводилося перетинати, лежала під щільним вогнем англійського кулемета, який бухкав з-за схилу. Одначе, я витратив кілька секунд, щоб підібрати захоплений вчора підсумок для мап, який лежав біля фатальної шинелі. Всередині був мій щоденник.

У траншеях творилося справжнє пекло. Все, що потрапило під обстріл батареї англійців, було охоплено полум’ям. Мені знайомі ці довгі коридори, які звиваються землею та через які сполучення і зв’язок між підрозділами відбувається, наче через артерії. Частенько вранці я проходив однією з них, і коли повертався ввечері, то на її місці можна було побачити тільки широку канаву з рихлого піску. Це був ненадійний притулок. Тепер ми пробігли цими траншеями, неначе нас гнали крізь стрій батогами. Лиш тоді, як минули їх, ми могли зітхнути з полегшенням, що найважче залишилося позаду.

Після короткої