Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Оговтавшись, я зрозумів, що лежу розпростертий на тринозі кулемета. Голова звисала вниз, а очі дивилися прямісінько в калюжу крові, яка розповзалася з моторошною швидкістю. Я не відчував жодного болю, та в мене було набагато неприємніше відчуття, ніби мене важко поранили — у стократ гірше, ніж тоді під Камбре, коли куля зачепила мене, пройшовши крізь шолом.
Дивно, як у такі моменти відчувається власне тіло. Неначе напружуєш найбільш сокровенні життєві сили заради спроби втекти від себе самого та відчуваєш бажання відвернутися від себе, як від якоїсь огидної картини. Саме так я пояснюю собі, чому так часто можна спостерігати вираз певної відрази або жахливої втоми, який, немов гримаса, завмирає на обличчі мерця.
Я обережно спробував гукнути солдата, який був зі мною. Є такі відповіді, які людина не здатна витримати, та які все одно жадібно прагне дізнатися. У відповідь почув, що куля ковзнула мені по потилиці; але обидва отвори були так близько, що, здавалося, можна було не хвилюватися — це не глибока рана. Втім, я мусив поставити ще одне питання: я лишень попросив сказати, чи це справді все.
Ні, більше нічого немає. Я вислухав цю відповідь, як хтось, хто очікує на смертельний вирок, а натомість чує рішення про виправдання. Поки він робив мені пов’язку на чолі, я відчув, як життя знову починає нуртувати в мені. Мені вдалося оговтатися. Хоч у мене досі паморочилася голова і я чув у вухах пронизливий дзвін, все ж, це можна було стерпіти. Тож вперед, ще далі, туди!
Стрибаючи, як зайці, ми кидалися від одного бліндажа до іншого та робили в їхньому затінкові короткі перепочинки, поки згори сипався пісок впереміш із маленькими камінцями. За одним із вигинів траншеї я наштовхнувся прямісінько на штаб полку, де все було в бойовій готовності. З пістолетом у руці, в розстібнутому кітелі та із закривавленим обличчям я подався негайно всередину.
— Ми прорвалися, прорвалися, томмі тікають! Ми вже біля самісіньких батарей!
Вони дивилися на мене, немов на привида, але ми вже застрибнули на край траншеї та зникли в полі, над яким саме стала схилятися ніч.
Позаду нас спалахував вогонь наших батарей. Тепер ми йшли повільніше крізь цілий ліс важких розривів, що оточили нас, наче звірів, аби накинути свою сітку — поки ми ще були в зоні їхньої досяжності. Навколо не було ані душі. Але нам вдалося пройти крізь цей вогняний ліс, під чиїми чорними, тремтливими кронами ми здавалися крихітними комашками.
Ми сягнули села або принаймні місця, на якому раніше було село. Це мав бути Норей. Величезні вирви, схожі на кратери, зяяли у нас під ногами, скрізь виднілися руїни стін. У мерехтінні вогню це нічне марення нагадувало гігантську майстерню з чорними наковальнями. Але що саме тут так полохало? Мороз пробіг у нас поза шкірою: це ж склад ручних гранат, дерев’яні стінки якого тепер були охоплені світлим полум’ям. Якщо він злетить у повітря, тоді навколо не залишиться нічого живого. Ми кинулися геть звідти, і нас підганяв тріск пожежі.
Нас поглинула темна просіка, переповнена піхотою та гарматами, які котилися в бік передової. Вістовий крикнув мені, що ця дорога веде у Кеан. Біля входу до штольні, перед яким у землю було вткнуто древко вимпелу, я впізнав солдата з гібралтарського полку. На моє запитання він відповів, що охороняє ставку бригадного генерала. Тільки я встиг відрапортуватися, як побачив, що сходами підіймається сам генерал. Я побачив над червоним комірцем змарніле, але суворе обличчя, на якому закарбувалися безсонні ночі та тисячі клопотів. І я зрадів, що явився з поля бою та можу повідомити свіжу новину, яка інакше дійшла би сюди набагато пізніше: «Ми сягнули дороги Врокур-Морі!».
Звичайно, що й казати, для всієї бригади ця маленька цятка між траншеями та дорогою, яка коштувала життя кільком сотням чоловік, важила не більше, ніж одне число у зрівнянні. Тут я міг сказати: «Ми сягнули дороги!», але на передовій важило інше: «Ми їх розбили».
Генерал розповів мені, що вже з учора я зарахований до загиблих. Він сказав також, що взяття дороги протривало набагато довше, ніж розраховували за планом, але він вірить, що ми зробили все можливе. Тоді він побажав мені щасливої дороги, але поспішно, як людина, яка й без того згаяла багато часу.
Ми рушили далі в бік Кеану та зустріли дорогою двох поранених англійців, які теж собі шукали медиків. Вони нерішуче попрямували нам на зустріч. Вочевидь, вони почувалися так само непевно посеред цього темного пейзажу, в якому все навколо здавалося ворожим.
Один із них плентався із раною в животі, і тоді ми взяли його під руки, щоб понести далі. Дорогою ми розмовляли кумедною тарабарщиною. Вони розповіли, що на тій стороні знали про наш наступ, але очікували його тільки на тижні.
Ми обігнали віз, який їхав у тил, та попрохали, щоб нас підібрали. Я зробив що міг, щоби допомогти обом нашим англійцям, яких не хотіли брати з усіма.
У Кеані, біля груди розвалин на місці церкви, ми висадилися. Як змінилося це велике село з тих пір, як я бачив його востаннє! Тоді, взимку 1915-го, ми надзвичайно затишно провели тут час. Ліворуч від дороги, де нині зяяла вирва від снаряда тридцятого калібру, тоді стояла хатинка, де ми, з новими погонами на наших кітелях, давали розкішний обід, який протривав до пізньої ночі, ми — я і малий Шульц, який лежить тепер, холодний та мовчазний, на дорозі Врокур-Морі.
Скільки загинуло знайомих і друзів! І скільком із них ще належить загинути?
Зрештою ми натрапили на перевалочний пункт, до якого в чотири колони стікалися автомобілі, люди, боєприпаси та провіант. Там черговий офіцер посадив мене на один із возів. Я попрощався із моїм супутником і проінструктував його щодо моїх речей; тепер він був вільним і міг повернутися на передову.
Тоді я поклав голову на подушку, і неначе завіса накрила калейдоскоп яскравих, страшних та дивовижних образів битви, якими, як сном із темно-кривавих та полум’яно-червоних фарб, серце випробовувала глибина.
Ернст Юнґер
Перелісок 125
