У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
А вже на другий день після її приходу проголошено алярм — до села підходила сильна більшовицька ватага. Ми подалися розстрільною на верх Кіньчик Буківський (1251 м.). Реконвалесцентів узяли в середину і так видряпалися на виший вершок.
У густому смерековому лісі ми перепочили. Звідси добре було видно річку Сян, а за нею обсерваційні вежі більшовиків. Вони мабуть завважили відступ нашої сотні до лісу, бо незабаром повітря прорізала гостра серія з кулемета, а за нею густий вогонь з усіх родів автоматичної зброї. Ми пересунулись на кращі становища в яри, висилаючи одночасно переднє, заднє й бічне забезпечення.
Густа стрілянина долітала від села Беньова і така ж від сторони Волосатого. Виглядало, що ворог наступає на нас також через полонину Галич.
Напоготові задеревілі від холоду, пролежали ми на становищах до вечора, але більшовикам не вдалося попасти на наші сліди. Вони перейшли неодалік передніх застав. А було їх майже п'ятсот, при чому бічне їх забезпечення в силі сто бійців пройшло майже попід нашу заставу.
Наші стежі бачили теж, що інші сильні більшовицькі відділи перейшли Сян й оточили Буковець, Беньову та Сянки. Але добрий Господь мав нас і тут у своїй опіці.
Більшовики казилися з люті, що їм не вдалося не тільки знищити повстанську сотню, але навіть вислідити місце її перебування. І як звичайно, вони свою злість зганяли на місцевому українському населенню. Побоям і грабункам оскаженілих енкаведистів не було кінця.
Оце тероризування українського населення за дії УПА якраз заперечує казку більшовицьких пропагандистів про те, що УПА не мала ніякої підтримки від свого народу. Без тієї підтримки вона не могла б проіснувати в Україні стільки років після закінчення другої світової війни.
Жінки, яких енкаведисти змобілізували варити для них, розповіли нам про один малий епізод, який говорить сам за себе.
У селі Буковець, у школі, квартирував енкаведівський штаб, на чолі з якимсь полковником, який керував облавою.
Не зважаючи на присутність енкаведистів у селі, малі діти бавилися на вулиці, як звичайно, в УПА. Вони поробили собі дерев'яні рушниці та кулемети і маршували по селі, а то й зводили цілі битви. З вигуком "слава" наступали на якусь шопу й обкидали її камінням, ніби ґранатами.
Через вікно в школі дивився на ці "вправи" радянський полковник, а потім покликав своїх старшин і сказав:
— Тих, що в лісі, ми не боїмося. Радянський Союз міцний і ми їх знищимо. Але ті хлопці, що ось бавляться між хатами в УПА, для нас небезпечніші. Якщо в них залишиться дух їх батьків, ми будемо мати багато клопоту. І тому треба вщепити в них радянський патріотизм, бо коли ми цього не зробимо, то за двадцять років вони вже будуть кидати на нас справжні ґранати.
Коли радянська облава перейшла повз нас, ми пішли вище в гори. На одному з верхів знайшли вигідне місце, розтаборились у бойовому порядку, розклали вогонь, замаскували його гіллям ялиць і смерек і, не зважаючи на зимно й сніг, скоро заснули. І тільки стежі ходили всю ніч навколо табору. Під тиху симфонію різноманітних хропінь, біля кухні поралися кухарі, що готували гарячу юшку.
Ранок зустрів нас гарний і погідний. Стежі вернулися до табору, не запримітивши нічого підозрілого. Але ми таки просиділи в повному поготівлі ще цілий день і щойно під вечір почали готуватися до відмаршу.
Ми знову повернулися до Буковця, що його покинули більшовики, затрималися в крайніх хатах і там довідалися, що ворожий відділ перейшов на другий бік Сяну.
Місцеві підпільники розповіли нам теж про смерть вістуна Дебрушки. Невеличка група, в якій були Дебрушка, Урал і інші хворі стрільці і боївкарі, ховалася в лісі на полонині Галич. Відділ НКВД, який ішов з Волосатого, напав на них і постріляв. Дебрушку ворожі кулі відразу не вбили. Його тіло знайшли з позатиканими хлібом ранами. Він мабуть намагався стримати кровотечу. Всіх трьох вбитих перевезено у село й поховано з участю священика на місцевому цвинтарі.
Після буковецької облави, сотенний Бурлака розв'язав чоти реконвалесцентів і передав "дармоїдів" тереновій сітці. Нашу чоту розчленовано на кілька груп.
Мене, стрільця Урала й Сороку передали в село Тарнава Вижня, а звідти на полонину Галич до лісової криївки. Стрілець Сорока був ще дуже ослаблений і його треба було нести. За собою ми волочили гілляки, щоб не залишати слідів. Полонина була високо в горах, і дорога для таких здохляків як ми була дуже тяжка.
Криївка була зроблена між скелями над потоком і хитро замаскована. Вона була досить простора. Посередині піч, у куточку полиця з книжками і машина до шиття, під стінами дерев'яні причі покриті чатинням. В криївці жили троє боївкарів і один реконвалесцент з нашої сотні.
Ми прожили в цьому лісовому бункрі два тижні. Дні проходили пляново: вранці руханка, миття, молитва й сніданок — кава з ячменю й сухарі. Далі ми відбували вправи з зброєю (у нас був кулемет, рушниці, ґранати), помагали кравцям шити мундири, читали книжки. Обід варили тільки під вечір, щоб ворог не зауважив диму. Вечорами звичайно гуторили і дискутували.
Все ж таки в тій пущі ми мали "сусідів". Якось вийшовши на стійку, я зауважив у віддалі якісь світла. Переляканий, побіг до криївки і заалярмував усіх. Всі вибігли з зброєю, і я показав їм світла, що блимали, мов дві свічки. Побачивши їх, провідник засміявся.
— Бодай би вас! От як ви нас налякали! Та це ж вовки!
З ними господарі криївки вже давненько жили в мирі і сусідській злагоді. Коли тільки хтось з'являвся, вовки починали так вити, що годі було слухати. Вдень їх не видно, а тільки вночі й над ранок, коли світять своїми очима. Всі вернулися до криївки, а
