У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Прихід з сіл зв'язкових, які приносили нам харчі і новини, був для нас великою подією. Коли вони відходили, ми звичайно збільшували засоби безпеки, бо брали до уваги можливість, що вони могли попасти в руки ворогові, не витримати знущань і навести ворога на криївку. Але коли вони верталися живі й здорові, радості не було кінця. Крім харчів і бакуну, зв'язкові часто приносили газети, їх ми читали від дошки до дошки. Були це газети радянські (українські й російські), польські або словацькі. Прочитані газети давали нам безліч тем до дискусій. Радянські газети повідомляли про окупацію Будапешту й Варшави та про переможний марш Червоної Армії на Берлін. Про війська західніх альянтів газети висловлювалися з погордою — мовляв, ідуть наперед тільки тому, що німців б'є Червона Армія. Ми ж знали, що Червона Армія йде наперед в американських черевиках, заїдаючи американські "свінниє тушонки" і роз'їжджаючи в американських джіпах.
У газетах ми вишукували кожну вістку про боротьбу з УПА. Саме перебуваючи в лісовій криївці під полониною Галич, мені довелося прочитати в радянських газетах кілька згадок про боротьбу проти "банд українсько-німецьких націоналістів", між іншими, також про бій під Струбовиськами, що його звела наша сотня. Про цей бій писав якийсь більшовицький писака, що в ньому зовсім розгромлено "банду", при чому наші втрати начебто виносили сотні вбитих і ранених і велике число полонених. Не бракувало в газетах і погроз на нашу адресу — ось, мовляв, скоро закінчиться війна й тоді "українським буржуазним націоналістам" та їхнім "українсько-німецьким бандам" прийде кінець. Не будуть ці "бандити", безкарно перешкоджати у відбудові народнього господарства Української РСР!
Одного разу зв'язкові попередили нас, що наступного дня нашу криївку відвідає надрайоновий провідник у товаристві вищого старшини УПА. На їх прийняття ми прибрали в криївці, повичищувалися, поголилися. Гості прибули наступного дня по полудні. Вони переночували у нас і час швидко пройшов у цікавих розмовах. Обоє старшини поводилися з нами щиро і відверто.
Уранці вони повідомили нас, що маємо вернутися до своєї сотні. І хоч не зле було в криївці, ми цю вістку прийняли з радістю. По обіді ми попрощались з друзями, з якими дуже заприязнились, і відійшли до села Тарнава Нижня. У знайомому млині повечеряли та довідалися чимало новин.
Це був кінець квітня 1945 року. І хоч у горах було ще чимало снігу, тут на "долах" пахло вже весною. Сніг зовсім щез, показалася травичка.
Після вечері зв'язковий відвів нас на збірний пункт у лісі. Тут зустріли ми багатьох наших стрільців, що видужували з тифу. Усіх нас зібралося двадцять п'ятеро, і розмовам не було кінця. Команду над нами перебрав чотовий Грань.
Ще того ж дня ми відійшли до села Мучне, де зустріли командирів і стрільців, що вийшли зі своїх зимових сховищ, яких сорок чоловіків. Ми заквартирували у двох хатах, але незабаром, щоб не сидіти людям на плечах, пішли у ліс.
Весна ставала з дня на день гарніша і тепліша. Рясно зеленіли кущі і дерева, м'яким килимом зеленіла земля. Ми раділи зеленню землі, мов діти. По ній вже не буде потреби замітати слідів, як по снігу. Я почував себе щораз здоровішим і міцнішим. Світ був гарний, теплий, запашний. Хотілося жити!
Від стрільців, що прибули до нашого відділу з усіх усюдів, ми мали змогу довідатися про повстанську долю нашої сотні. Після бою в Струбовиськах її життя не було легке. Сотня відступила у Бескид і стала постоєм у долині Мочари вздовж ріки Солинка. Коли ж стало зимніше, сотня перейшла на квартири до двох лісничівок, в яких гайовими були поляки. Оці поляки й повідомили енкаведистів у Тісній, що на лісничівках квартирують українські повстанці.
Діставши доброго прочухана в Струбовиськах, більшовики не робили ніякої акції, тільки почали просліджувати терен. Довідавшись про більшовицькі стежі в терені, наше командування наказало схопити одного з гайових, який і признався до зради. Сотня негайно залишила лісничівки і подалася в гори. Коли більшовики наскочили на лісничівки, вони нікого не знайшли там.
Незабаром більшовицьке командування у Тісній наказало забльокувати увесь терен. У кожному селі появилися більшовицькі ґарнізони і вже не можна було заходити в села щоб роздобути харчів. Упав сніг і дощенту спаралізував рух. У сотні почався голод. Спочатку кухарі варили якусь юшку з жита і макухи, але й це добро незабаром скінчилося. Тоді прийшли довгі дні, коли не було дослівно жадних харчів. Люди почали пухнути з голоду. Та одного разу в ці скрутні дні між колиби забіг олень. Хлопці метнулися до рушниць, щоб забити оленя, але сотенний Веселий заборонив стріляти, щоб не зрадити місця постою сотні. Перестрашений олень бігав між колибами і ніяк не міг вирватися. Тоді стрільці оточили його з усіх боків і киями і прикладами рушниць затовкли. Тим оленячим м'ясом сотня годувалася цілий тиждень. Та коли з'їли не тільки м'ясо, але й шкіру і ратиці, голод почався наново. Тоді стрільці рішили за всяку ціну роздобути харчів. Кілька роїв рушили до Ветлини, Смереку, Берегів Горішніх та інших сіл.
У сутінку рій Ославця підійшов до села Ветпини. Там було багато енкаведистів; російська мова й лайка лунали з усіх сторін і змішувалися з чергами автоматів, що їх енкаведисти вистрілювали в повітря. Проте голодних стрільців нічого не спиняло. Біля однієї хати зауважили ворожого стійкового і кілька штук худоби. Хлопці припали до землі і заворожено вдивлялися то в стійкового, то в худобу. А коли стійковий, покрутившись трохи під хатою, пішов усередину, хлопці миттю підсунулися до корів. Швиденько відв'язали шнурок і нечутно потягнули корову за хату, а там далі через поле до потоку, щоб не залишити слідів. Коли ж до лісу було всього кільканадцять кроків, несподівано забрехали собаки, зацокали автомати і повітря пронизав свист ракети, що освітила поле. Та стрільці щасливо добігли до лісу і він сховав їх від ворожого ока.
Щойно в половині квітня 1945 року сотні вдалося зв'язатися з самообороною, яка теж квартирувала в лісі, але тримала зв'язок зі своїми селами, які постачали їх харчами. Від них наша сотня отримала
