У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Залишилися такі як я, що вже могли триматися на ногах. До нас підійшли кілька провідників з місцевої ОУН і сказали, що відходять до села Мучне, отже, хто з нас сильніший, може йти з ними. Це село далеко в горах коло Дзвиняча і більшовики ледве чи схочуть туди йти. Дорога туди важка, саньми їхати неможливо, треба йти пішки. Ми мусимо скоро рішати, бо вони відходять. Кілька сильніших відразу зголосилися до них, а після хвилини вагання зголосився і я, сподіваючися, що мене не покинуть у дорозі. Слабші залишилися безпорадні, затривожені, що з ними буде. Але по них прийшов зв'язковий і повів до криївки.

Ті, що рішили йти на Дзвиняч, а з ними й я, зібралися в одній з крайніх хат села під лісом і чекали до вечора. Коли смерклося, ми перейшли в ліс і зупинилися знову в якійсь хаті, господар якої погодився перевести нас через полонину на другий бік.

Місяць ясно світив і ми могли добре бачити колоди і каміння та інші перешкоди, вкриті снігом. Сильніші йшли перші та торували стежку слабшим. Але коли доводилося дряпатися на стрімкі гори, ноги мліли і щохвилини треба було приставати, щоб зробити знову кілька кроків наперед. Траплялося і таке, що дехто з нас, впавши на землю, не мав сили підвестися й залишався позаду. Тоді передні мусіли вертатися й допомагати.

Навколо безлюддя і тиша. Тільки час від часу перебігали дорогу сполошені олені та серни. Десь далеко вили вовки.

На одному з гірських верхів ми трохи відпочили. Я дивився на найближчий верх, що чорнів під темним склепінням неба і просив Бога, щоб цей верх був останній. Перед кожним верхом мені здавалося, що я не видряпаюсь, що не стане сил. І здавалося, що нашому мандруванню не буде кінця.

Нарешті видряпалися ми на гору Білки, і її верх був таки справді останнім. З гори відкрився перед нами краєвид із світлами Турки, Ліска і Сяноку внизу. З гори було легше сходити, тим більше, що й околиця була знайома, бо недалеко звідти, на Буковому Бедрі, ми переходили вишкіл.

Уже світало, як наша група, яких двадцять чоловіків, зійшла з полонини і дійшла до перших хат села. Провідник, попередивши нас, щоб ми були обережні, вернувся назад. Ми залишилися самі в селі, і нас порозміщувано по двох на одну хату. Люди були добрі, але дуже бідні. Ми харчувалися картоплею й сирою капустою, але були вдячні й за те. Раненько вранці ми виходили до лісу і там перебували цілий день, а вночі поверталися до хат.

Після одного тижня кілька сильніших стрільців відійшли далі, а слабші, між ними й я, залишилися в селі.

Одного ранку нас заалярмувапи серії з кулеметів з того боку, де село Ступосяни. Ми негайно побігли до лісу і пересиділи там до пізнього вечора. Від зв'язкових довідалися, що більшовики квартирують у всіх селах, перевіряють терен і шукають за нами.

Коло Ступосян відбувся бій між радянською патрулею і нашою боївкою, яка складалася з п'яти стрільців. В тому бою впало двоє наших, інші врятувалися.

Наступних кілька днів було спокійно і дехто з нас почав навіть днями пересиджувати по хатах. Я старався вдень перебувати подалі від хат. А однієї ночі господар розбудив мене, кажучи, що в селі повно більшовиків. Я вискочив мов опечений через вікно і побіг до лісу. Вернувся до хати аж другого дня, пізно по полудні. Господар мені потім оповідав, що більшовики нишпорили по хатах, шукаючи "бандитів", заходили теж до хати, в якій я квартирував.

Квітневе сонце пригрівало сильніше, починав топитися сніг і де-не-де показувалася вже й трава. Ми раділи наближенню весни, покладаючи на неї всю надію.

Коло 20 квітня до нас прийшов зв'язковий і забрав кількох з нас, в тому числі й мене, до села Тарнава Нижня.

Я і ще один стрілець дістали квартиру в хаті, що стояла біля дороги за потоком. З хати був добрий вид на село і навіть на околицю за Сяном. Коло хати була безпечна криївка, що в ній можна було ховатися, якби до хати зайшли енкаведисти чи прикордонники. Сидячи в хаті при вікні, ми обсервували радянських прикордонників, що переходили групами по другому боці Сяну. Спочатку ми хвилювалися і ніяк не могли почувати себе безпечно в самій гущі ворога.

Опіка місцевих людей над нами була зворушлива. Дівчата здезинфікували наш одяг, пошили нову білизну, роздобули для кожного теплий светер, рукавиці. Місцеві підпільники доставляли харчі, в тому багато м'яса, товщів і молока. Це вперше по довгому часі ми харчувалися сито, і тому швидко поверталися до сил і здоров'я.

В цьому селі лише кілька разів довелося ховатися в криївку, тоді як до хати заходила більшовицька стежа.

Цікаво, що майже в кожному господарстві була криївка, кожна побудована на інший лад — ориґінально і помислово. Наприклад, криївка мого господаря тягнулася від хати аж до стайні. У хвилину небезпеки можна було ввійти в криївку в хаті, а вийти в стайні, чи навпаки.

З Тарнави Нижньої по якомусь часі нас перевели до Тарнави Вижньої. І це село було зразково зорганізоване. Більшовиків у ньому не було — вони перейшли за Сян, на територію СРСР.

Після кількох днів нас переведено до села Буковець, в якому квартирувала частина сотні командира Бурлаки. З усіх реконвалесцентів створено чоту з тридцяти стрільців, яку включено до сотні Бурлаки.

Несподівано і в цьому селі появився тиф, якого досі тут не було. Командування сотні Бурлаки негайно ізолювали тих, що захворіли. Досі в сотні Бурлаки на тиф ніхто не хворів. Але тут епідемію скоро зльокалізувапи. Сотенний лікар і санітари допомагали теж як могли місцевому населенню.

Сніг ще тримався у цьому верховинському селі. Хоч у Тарнаві Нижній і Вижній почав давно вже топитися і зелена трава показалася на полянах. Надходила весна, що її кожний з нас чекав з великою тугою.

А