«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Вранці двірничка стала обходити квартири, збираючи ключі від підвалів. Для горища, на якому мешканці сушили білизну та шмаття, був один ключ на всіх. Зате від пивниці, розділеної на клітки дощатими перегородками за кількістю квартир, кожний відповідальний мешканець мав власний ключ від свого замка. Тут тримали картоплю, бочки квашеної капусти, домашні маринади, різні причандалля, а також запас вугілля та дров, бо наша кам'яниця газом не опалювалася. Двірничка пояснила, що німці мають провести перевірку горищ та підвалів у пошуках зачаєних червоноармійців. «Якщо не буде ключів, — погрожувала вона, — німці поламають перегородки або й запалять пивницю, таке вони вже робили».

Ще під час польсько-німецької війни, як згадувалося, два подвір'я з Янівської вулиці і два подвір'я від Клепарівської злилися в одне просторе дворище. Паркани між ними було розібрано. Військовий жандармський патруль мав зробити перевірку одночасно в усіх чотирьох будинках. Німці обшукували будинки за усталеною схемою: насамперед підвали, а відтак горища. У житлових кам'яницях великого міста із старовинною суцільною забудовою лише пивниці та горища є тими нічийними приміщеннями, де можуть непомітно заховатися сторонні особи. До квартир жандарми не навідувались. За квартири відповідали конкретні господарі.

Для здійснення перевірки на наше подвір'я зайшли два німецькі жандарми з вівчаркою та з цивільним перекладачем. Німецькі воєнно-польові жандарми мали страхітливо зловісний вигляд. Голови сховані у глибоких тьмяних шоломах з ремінцями, застібнутими під підборіддям. Незважаючи на теплий липневий день, жандарми були зодягнеш у довгі, прогумовлені від негоди, сталевого кольору плащі, що сягали аж до кісток. На першому ґудзику плаща висів на петельці квадратний чорний електроліхтарик. З ший жандармів, як намисто, звисали ланцюжки з білого металу. До них буди причеплені білі бляхи у формі півмісяця з написом: «Feldgendarmerie». Поперек грудей — автомати. Один із жандармів тримав на повідку велику сторожову вівчарку. Цивільний перекладач стояв осторонь. Це був молодий, студентського вигляду тендітний хлопець із синьо-жовтою пов'язкою на лівому рукаві. Ні мого батька, ні більшості чоловіків не було тоді вдома, вони, згідно з розпорядженням німецького коменданта міста, пішли на свої роботи, ті ж, які були присутні, принишкли у своїх квартирах і не показувалися.

Жандармський патруль зустріла двірничка з в'язкою підвальних ключів. Стояли якісь дві-три сусідки і ще ми з Йосале зухвало спостерігали, що відбувається. Жандарм щось буркнув і наперед виступив перекладач. Він запитав двірничку, чи немає в кам'яниці большевицьких солдатів. Діставши заперечувальну відповідь, запитав, чи хтось підозрілий, бува часом, не ховається у підвалі або на горищі, на що знову дістав заперечувальну відповідь. Перекладач якось сором'язливо відводив очі, ніби даючи зрозуміти, що його гнітить ця роль. Жандарми дивилися перед себе з байдужим виразом і ні разу не глянули у наш бік під час цієї розмови. Потім уся група з двірничкою попереду, не гаючи часу, спустилася східками у підвал.

Минуло декілька хвилин, і раптом знизу почувся страшенний, розпачливий жіночий крик. Він то наростав, то слабнув, але не вщухав. Нарешті з підвалу, похитуючись, вийшла смертельно перелякана дружина «фризієра», а за нею увесь патруль. Вона захисним жестом пригортала до грудей найдорожчий скарб — свого первістка. Відразу її важко було впізнати. Обличчя мала сильно розбите, видно, її вдарили чимось твердим просто в губи. Під оком виднівся величенький синець. Щоки в неї сіпалися. Щоб не заплямити малюка, жінка хильцем спльовувала на цементну долівку коридору брами ясно-червону кров і білу кашу поламаних зубів. Із її повних стегон теж струмочками цебеніла кров. На литках виднілися сліди частих собачих укусів.

Як з'ясувалося пізніше, безталанна жінка «фризієра» вернулася додому під вечір того ж дня, коли чоловік приїздив за нею на коні. З тієї пори вона невилазно перебувала у підвалі. Адже чоловік обіцяв, як їй передали, що невдовзі, через декілька днів, він повернеться. Молода жінка вірила чоловікові безмежно. Вона надумала пересидіти у підвалі німецьку окупацію, що мала так недовго тривати, і, зрештою, дочекатися чоловіка.

Схлипуючи, жінка намірилася піднятися на свій поверх, але жандарм з яструбиним обличчям загородив їй дорогу. Другий жандарм вийшов на вулицю і подав рукою якісь знаки. Двірничка жваво скоромовкою тлумачила, що це мирна мешканка нашої кам'яниці, яка живе на третьому поверсі в десятій квартирі, що нічого злого вона не зробила і зробити не може. Перекладач повторював німецькою її слова, але жандарм з яструбиним обличчям зовсім його не слухав. Він дочекався, коли з вулиці вернувся його напарник, і тоді вони, разом покрикуючи: «Los, los!», вивели дружину «фризієра» за браму. Два здорових чоловіки безжально штовхали молоду жінку з немовлям на руках дулами автоматів у спину. Загарчав пес, знову готовий вчепитися зубами жінці в литки.

Двірничка, яка вийшла за ними на вулицю, потім розповідала, що до брами під'їхала крита військова вантажівка. Зверху жінку «фризієра» вхопив німець просто за волосся, а знизу жандарми підперли дулами і так висадили її у кузов. Більше бідолашну ніхто з нас не бачив — вона зникла-пропала.

Те, чого побоювався Мойсей Блязер у вересні 1939 року, сталося у липні 1941. У рапорті коменданта польського підпілля генерала Грот-Ровецького до лондонського уряду говорилося, що «міське шумовиння, підбурюване німцями», вчинило у Львові єврейський погром. Що погром зробило «міське шумовиння», «міська чернь», і що погром був заохочений німцями, говорять усі очевидці. Відомо, що райхсфюрер СС Гіммлер і шеф СД Гайдріх намагалися спрямувати антибольшевицькі настрої місцевого населення Прибалтики, Білорусії, України на проведення антиєврейських погромів. Таку ж мету переслідувала геббельсівська пропаганда, якій треба було показати, що місцеве населення активно виступає проти «жидокомуни» і підтримує німецький «новий порядок». Вже в перші години окупації Львова німці розклеювали по місту афіші, а також роздавали перехожим летючки, в яких представляли євреїв паліями війни і звинувачували їх у вбивстві кількох тисяч українців та поляків.

У південній, однорідно українській, частині галицького краю (Станіслав — Коломия — Городенка), яку в 1941 році окупувала угорська «Карпатська група», ніяких погромів не було. Тобто там у Галичині, куди не сягала німецька влада, погромів не відбулося.

У липні 1941 року населення Львова складалося із