«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Потік військ через Янівську поволі висох. Останній німецький підрозділ зупинився на перепочинок прямо під брамою костелу. Солдати познімали з плечей важкі кулемети, а з рушниць спорудили піраміду. Самі ж посідали на скриньки набоїв і почали мляво гризти галети або курити.
Мешканці прилеглих кварталів обліпили військо, прагнучи ближче пізнати нових окупантів. Солдати поводилися дружелюбно, вступали по можливості в розмови, пригощали чоловіків цигарками. Але на заваді спілкуванню міцно стояв мовний бар'єр. Недаремно в слов'янських мовах германців називають німцями, тобто німими. А яка розмова з німим?
Старший за віком поляк розпитував солдатів, чи легко їм було взяти Львів, але вони нічого не розуміли. Польською мовою питання звучало: «Чи латво вам било»… Ніхто не розумів. Нарешті якийсь німець, завчивши, мабуть, з військового розмовника декілька російських фраз, відповів йому:
Латвія уж наша.
І так повторилося кілька разів. Поляк питає: «Чи латво било?», а німець відповідає: «Латвія уж наша». Порозумітися вони не могли!
Ми з Йосале з вродженою хлоп'ячою цікавістю до війська і військового спорядження розглядали німецьку зброю. Придивлялись до незвичних автоматів, до кулеметів у «кожухах» з дірками. Німецькі солдати, замість примітивних «котелків», мали, як і польські, похідні судки з двох частин: один для рідкої страви, другий — для густої. Ми розглядали добротне солдатське взуття, зміцнене металевими шипами. Подивляли зручний військовий наплечник, покритий зверху від дощу рудою кошлатою телячою шкірою. Бачили, що солдатський обладунок продуманий до дрібниць. Але найбільше нас, як і багатьох інших, вражав солдатський ремінь. На його пряжці виділявся претензійний напис: «Gott mit uns». Насправді Господь Бог не міг бути разом з ворогами роду людського.
25Галичина у минулому столітті переживала часту зміну влади. У 1914 році вибухнула Перша світова війна. На Галичину тоді насунулася російська навала, що прогнала австрійську адміністрацію і встановила свою. У 1915 році австрійським військам вдалося відвоювати Галичину і відновити своє панування. У 1918 році українці перейняли в австрійців владу, проголосивши Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). У 1919 році внаслідок запеклої війни поляки окупували Галичину і встановили свої порядки. В 1939 році Червона армія з німецьким Вермахтом розгромила Польщу, зайняла західноукраїнські землі і проголосила тут радянську владу. Таким чином, лише за чверть століття (1914-1939 рр.) політичний режим і адміністрація докорінно мінялися в Галичині п'ять разів.
При кожній зміні влади виникали проблеми і з військовополоненими, і з політичними в'язнями. Не обходилося без надмірних репресій і жорстокостей. Але загалом вирішувалися вони з дотриманням європейських гуманних засад. Військовополонених по певному часі відпускали додому, а політичні в'язні зі зміною режиму виходили на волю. Так, наприклад, у вересні 1939 року в польських в'язницях каралися з довічним вироком крайовий провідник ОУН Степан Бандера і його товариші, а також інші видатні українські політичні діячі. З розвалом Польщі всі вони вийшли з в'язниць живими і неушкодженими.
Шоста зміна влади в Галичині, в червні 1941 року, почалася з нечуваних звірств і засвідчила, що настала розбійницька ера в історії краю. З розповідей Владека Желязного та приголублених Вестою Вайсман жінок-утікачок мешканці нашої кам'яниці мали достатню уяву, чого можна очікувати в Бриґідках. Після відходу Червоної армії про це дізнався весь Львів. До місць ув'язнення кинулися родичі та знайомі заарештованих, а також частина міської публіки, яка не оминає видовищ.
Не втрималися і ми. Батько пішов до тюрми на Лонцького, сподіваючись там дізнатися про долю знайомих в'язнів, а я з мамою — до поблизької тюрми на вулицю Яховича. Широка залізна брама малих Бриґідок на Яховича була на чверть відхилена. Отже, можна було вільно пройти на зазвичай зачинене тюремне подвір'я. Під брамою тулилося декілька підвод з порожніми домовинами. Це приїхали родичі забрати понівечені тіла своїх близьких.
Переступивши поріг тюремного подвір'я, ми відразу зупинилися. Чувся огидний трупний сморід. Під стіною тюрми — рядами почорнілі, розпухлі тіла розстріляних. Якісь бородаті чоловіки, хитаючись під тягарем, виносили на ношах з підвалу щораз нові трупи і клали їх поряд. Нечисленні групки заплаканих жінок. притискаючи до носа хустинки, уважно розглядали загиблих; намагаючись впізнати своїх. Тут же на подвір'ї стояло декілька військових німців, а біля них крутилися цивільні молодики з синьо-жовтими пов'язками. Німці щось покрикували і наказували. Один німець у протигазі, з великим червоним хрестом на білій пов'язці то заходив, то виходив з приміщення. Ми трохи постояли, а коли винесли чергові ноші, з яких повіяло винятково сильним трупним сопухом, забралися геть. Видовище було, як кажуть, не для людей зі слабкими нервами.
За підрахунками сучасних дослідників, у чотирьох львівських тюрмах (малі й великі Бриґідки, Замарстинівська, Лонцького) тоді було розстріляно понад 10 тисяч в'язнів. Навіть вельми неприхильні до українців польські дослідники визнають, що 75-80% помордованих у львівських тюрмах становили саме українці. Решта — поляки і трохи євреїв. Масові знищення політв'язнів викрито по всій Галичині. У Добромилі большевики закинули у соляні шахти понад 3 500 осіб, у Дрогобичі розстріляли 850, у Самборі — 900, у Станиславі — 1 500 осіб. Ями та тюремні камери, повні трупів в'язнів, знайшли в Перемишлі, Тернополі, Стрию, Бібрці, Жовкві, Калуші, Миколаєві, Чорткові. Подібні гекатомби трупів відкрито в тюрмах Волині та Буковини — усього в 22 місцевостях. Загальна кількість помордованих політв'язнів у Західній Україні становить 40 тисяч осіб. Скрізь жертвами енкаведистів стали, перш за все, представники української провідної верстви — інтелігенція і громадсько та політично активні селяни.
Вражала та обставина, що перед смертю в'язнів часто піддавали садистським тортурам. У Бригідках знайшли камеру з живцем замурованими в'язнями, які задихнулися в кам'яному мішку. Спостерігалися розмаїті вигадливі випадки нелюдських тортур.
З першого
