«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

На час вибуху німецько-радянської війни в Галичині, попри два роки тотального енкаведистського терору, все ж таки уціліли дві могутні українські організовані сили: Греко-католицька Церква і Організація Українських Націоналістів. З калейдоскопу бурхливих подій перших днів німецької окупації сильне враження справило на галичан проголошення незалежності України. Акт цей мав вагоме значення для подальшого розвитку подій. У тексті проголошення було сказано, що «волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».

Для львів'ян програма і діяльність ОУН, а також особа крайового провідника Степана Бандери були достатньо знані. Саме у Львові у 1936 році у Бриґідках відбувався голосний політичний процес над крайовою екзекутивою (виконавчим комітетом) ОУН. Тоді польський суд засудив С. Бандеру до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. Про ОУН відомо було, що це не політична партія у традиційному розумінні, а таємна, підпільна революційна українська організація, побудована на суворій військовій дисципліні, Перша заповідь для членів ОУН голосила: «Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або загинеш у боротьбі за неї». Складалася організація здебільшого з патріотичної молоді. Широко розгалужена мережа ОУН покривала Галичину і Волинь, частково Буковину і Закарпаття. Наприкінці тридцятих років організація ОУН зробилася пружною, динамічною політичною силою, з якою мусило рахуватися усе західноукраїнське суспільство та спецслужби окупантів, зокрема польська «Дефензива» та НКВД.

Проголошення відновлення незалежності відбулося у скромних умовах, у невеличкому приміщенні «Просвіти» на львівському Ринку, під вечір 30 червня. Загал львів'ян дізнався про цю подію лише на другий день. З подиву гідною оперативністю львівські рабини того ж дня, 30 червня, зустрілися з митрополитом Андреєм Шептицьким і повідомили, що євреї Львова підтримують проголошення Української держави та сподіваються, що Українська держава захистить своїх громадян від будь-яких переслідувань. Митрополит Греко-католицької церкви запевнив рабинів, що державна влада не допустить антиєврейських ексцесів, що український уряд дбатиме про добро всіх замешкуючих край громадян, без різниці віросповідання, національності і соціального стану. Отож, проголошення в 1941 році незалежності України зовсім не злякало галицьких євреїв. Навпаки, євреї вбачали в Акті незалежності сприятливий для себе поворот подій.

Наша гостинна оселя у перших днях липня перетворилася на гучний дискусійний клуб. Сусіди-євреї горнулися до нас, щоб щось дізнатися про наміри нового уряду і розважити тему українсько-єврейських взаємин. Мусьо Штарк, який досі любив погомоніти з моїм татом як з представником робітничого класу, тепер став розмовляти з ним як з представником українства. Ще з австрійських часів українські політичні лідери Галичини дивилися на євреїв як на потенційних союзників. Вони намагалися залучити, їх на свій бік до спільної боротьби за демократичні права, за національну справедливість. Відомий епізод, коли голова українського парламентського клубу Юліян Романчук виступив з вимогою реформувати виборчу систему і утворити єврейську курію. Тобто перейти в Австрії від визнання євреїв окремою релігійною спільнотою до визнання євреїв окремою нацією. На парламентських виборах 1907 року єврейських кандидатів підтримали українські селяни. У висліді за допомогою українських голосів перемогли чотири сіоністські посли і створили свою репрезентацію.

Українські політичні кола Галичини постійно ставилися до євреїв з винятковим розумінням. Не було жодної української політичної партії, яка б проповідувала антисемітизм, у тому числі й ОУН. Не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського суспільства прагнули налагодити українсько-єврейські відносини на основі плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть українському відродженню.

Чоловіки, які збиралися у нас, мали всі близько сорока років і для них події, пов'язані з утворенням у 1918 році ЗУНР, були в пам'яті живими і свіжими. Уряд ЗУНР надав єврейській спільноті широку національно-культурну автономію і можливість захищати свої інтереси у всіх державних структурах. У 1941 році галицькі євреї сподівалися на подібне ставлення нової української влади. Забігаючи вперед, зазначу, що під час референдуму на підтримку Акта про державну незалежність України в 1991 році прагматичні євреї одностайно проголосували за незалежність. Чомусь вони зовсім не злякалися роздмухуваних українофобською пропагандою жахів стереотипу українця — генетичного антисеміта. Адже ті проникливі євреї, які спостерігали за політичним життям в Україні, попри весь намул непорозумінь знали, що реальна політична влада упродовж століть в Україні українському народові не належала. Що умови варварської сваволі, які панували в Україні до 1991 року, — це не результат діяльності українського народу, а наслідок «діяльності» над українським народом окупаційних властей Російської імперії чи Польщі. Чужинці, за винятком, можливо, австрійців, ніколи не намагалися перетворити Україну в цивілізовану правову територію, бо це перешкодило б їхньому пануванню. Окупанти постійно інспірували антисемітські настрої і виступи, щоб таким чином відвернути гнів уярмленого, приниженого народу від його справжніх гнобителів. У 1941 році галицькі євреї сподівалися, що з українською владою вони зуміють успішно налагодити взаємопорозуміння. В усякому разі такі бесіди велися у нашій хаті.

У шинелі з червоним підбором на розі Янівської вулиці стояв немолодий німецький генерал в оточенні дужих охоронців і спостерігав за рухом військ, що котилися лавиною на Схід. Появився підрозділ з екзотичними, у нас небаченими в'ючними мулами. Ці невибагливі, витривалі гібриди коня і осла тягнули на хребтах важкі міномети. Ми з Йосале притулилися до нашої брами й з цікавістю споглядали, як вулицею марширують нескінченні військові колони. Солдати були веселі, усміхнені, задоволені. Відчувалося, що військо охоплене ентузіастичним поривом отримати рішучу перемогу. Був початок спекотного літнього місяця липня. Одні солдати йшли в пілотках, інші — з непокритими головами. Німецьких солдатів не стригли «під дульку», вони мали акуратні чубчики.

Ми з Йосале заворожено дивилися на масу сіро-голубих мундирів, що видзвякували проїжджою частиною підкутими чобітьми. Раптом енергійною військовою ходою до нас