Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Тепер в мене нарешті з’явився час, щоб послати в тил вістового з донесенням; до цього я мусив думати про зовсім інші речі. Я вліз до окопу, в кутку якого все тулився до стінки мертвий хлопець з 76-го і в якому тепер був встановлений легкий кулемет. Кам’яні обриси села Врокур наразі мали бути ліворуч від нас, на певній віддалі. Попереду й правіше, приблизно за сто кроків від нас, паралельно з нашою, тягнулася ворожа траншея, у якій ми вдень чули вибухи та з якої тепер знову підіймалися хмари диму. Мабуть, це була робота іншого підрозділу, який діяв так само, як ми. У той самий час прямо перед нами, де ця траншея обривалася, починалася алея потрощених та спотворених дерев, яка зникала десь у Врокурі, на тлі червоного неба. Колись це був шлях між селищами Врокур і Морі. Між крайніми деревами натягнули брезент, який, утім, так щільно прорізали постріли, що крізь дірки можна було спостерігати за жвавим рухом позаду ворожих траншей. Було це підкріплення? Або супротивник повільно почав відступати? Я став за кулемет та взявся стріляти, поки вказівний палець не почорнів від диму, а вода для охолодження стволу не випарилася. Тоді один з кулеметників підбіг до мене з порожньою цистерною з-під води та залишив її, порадивши наповнити найприроднішим способом — все одно усі фляги з водою давно спорожніли.

Поки я був зайнятий цим, намагаючись досягнути зробленої синім олівцем позначки на внутрішній стінці цистерни, з’явився наш полковник. Він привітав нас та відзначив, що до кінця дня вже можна відпочивати. Мені теж так здавалося. За сьогодні ми зробили менше, ніж за вчорашній день, але навіть менший успіх коштував нам набагато більших зусиль. Я сподівався, що завтра, за підтримки свіжих підрозділів, ми зможемо остаточно захопити укріплення, які поки що утримував супротивник.

Настав вечір. Сонце вже зникло на заході, прямісінько перед нами, за криваво-червоною завісою, і ескадрилья німецьких літаків, яка зависла над полем бою, виблискувала в його останніх променях. Ми поквапилися розгорнути білі вивороти наших мап, та вистрілили в повітря сигнальними ракетами, щоб із літаків було видко, наскільки далеко вперед ми просунулися.

Ставало вже прохолодно. Ми мали заночувати просто неба. Це було не вперше та, звичайно, що не востаннє. Я наказав денщику, який мене супроводжував, зняти шинель із убитого англійського офіцера, та закутався в неї. Міцний матеріал жовтого англійського однострою — це була хороша заміна моїй тонкій шинелі, яку я викинув вчора під час штурмування насипу.

Вістовий приніс мені до того ж металевий значок, який він відірвав з кашкета мерця. Цей значок був нашитий на чорну стрічку та складався з тернового вінця та напису «Аргіл енд Сазерленд», який оточував кільцем голову вепра з відкритою пащею. Дуже гарний трофей; чоловіки, яким належав цей символ, завдали нам серйозних клопотів. Я поклав значок у підсумок на спогад про левів, які так мужньо билися сьогодні.

Якби це не звучало так дивно, я сказав би, що на душі тепер стало зовсім спокійно. Було таке відчуття, ніби це вечір святкового дня. Ми з Шульцем сіли, притулившись до бруствера, та вели тиху розмову. Перед всіма постами сиділи молоді хлопці зі сміливими, загартованими в битві обличчями та з великими темними очима. Здавалося, що вони сплять, наче рослини, в очікуванні ночі. Кожен тут відчував, як міцно вріс у нове товариство. Це такі миті, коли спізнаєш щастя, закладене в братерстві крові, у порубіжжі життя та смерті.

Після заходу сонця притихли поранені; юнак, якого поцілили в живіт і який лишень нещодавно намагався підповзти ближче, щоб погрітися в останньому теплому промінні, тепер, здавалося, міцно спав. Так само не чути було кректання стариганів. Увечері після битви захоплює іноді відчуття цілковитого спокою, який можна спізнати, здається, лише під час безболісної смерті наприкінці довгого життя.

Але що це? Вечірній вітер доносив від Врокура звуки чисельних розривів ручних гранат, за якими залунало довге, розлоге «ура», наче під час успішного наступу. Також і в траншеях справа від нас знову запалало. І артилерія почала працювати на повну силу, ніби хтось раптово натиснув на гашетку.

Одразу ж ми підірвалися, ніби від підбадьорливого сигналу. За якусь мить все мало вже зовсім інший вигляд.

— Вони оточені, вони оточені!

У кожного була зброя в руці, кожен стояв напоготові до ривка. І як тільки ми наважилися встати на повен зріст на самісінькому краю траншеї, коли нещодавно ми не могли показатися навіть на півмакітри? Ми цього не знали. Ми відчували тільки те, що цієї миті робимо все правильно і що нас не здолати. І дивно, навряд чи хоч один постріл пролунав у наш бік, коли ми розтягнулися і зграєю кинулися вперед. Те саме відчуття, що нас окриляло, змушувало нашого ворога запанікувати.

Знову виникла ця невільна єдність у битві, ця широко розгорнута дуга, де підрозділи, люди з яких не знають один одного і ніколи не бачилися, все ж починають гуртуватися в один сталевий кулак. Ми опинилися майже в його епіцентрі; справа і зліва від нас так само палав шум битви. Перед нами бігли до дороги шотландці. Ми подалися за ними, дихаючи їм у потилицю. З шаленими вигуками «ура!» ми увірвалися туди, де починалася дорога, за якою панував справжній безлад.

За якусь мить відбулася низка хаотичних подій. Ми порівнялися з пагорбом заввишки в кілька метрів, що утворював край дороги, та залягли біля нього. З канав на тій стороні були прокопані траншеї, за якими у декількох кроках останні з оборонців все ще чинили опір. Правий бік окопу, де ми залягли, розташовувався якраз навпроти їхніх позицій, які раніше мали належати німецькій армії — ми розпізнали довгу та щільну загороду з колючого дроту. Горці, які невпинно неслися вперед, стали стрибати вниз, у траншею; більша частина нашого підрозділу полізла за ними. Але, наштовхнувшись на колючий дріт, шотландці заплуталися та змішалися, поки ми розтягнулися по схилу і взяли його під свій контроль. Ми опинилися за десять кроків від решток горців — та найбільше в п’ятнадцяти від тих із них, які зараз втікали і першими кинулися нам в очі.

Втікачі мусили пробігати перед нашим сформованим за секунду фронтом, перед цією довгою ланкою гвинтівок у них на фланзі. Тож ми ніби приймали якийсь смертельний парад. Дуже близько від нас було чути їхні дикі зойки, що змішувалися з нашими. Вигуки «ура», які під час просування лунали заглушено та хрипко, тепер були