У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Один такий маґазин збіжжя був у селі Райське, в польському жіночому манастирі. Для реквізиції цього збіжжя заплямовано окрему акцію, а її виконання доручено двом чотам з нашої сотні.

Керівником акції призначено чотового Граня. Залишивши на квартирах всі речі, крім амуніції і ґранат, ми взяли лише підводи для вантаження збіжжя. До нас долучилося ще кілька боївок, які добре знали місцевий терен.

Наш шлях вів над рікою Сян. Ніч була темна; сніговія замітала наші сліди. Село Райське, між Сяном і Солинкою, розташоване неподалік від Луковиї, де були станиці НКВД і польської міліції, і тому ми були готові на різні несподіванки. Ми просувалися дуже обережно: боялися, щоб нас не прозрадив скрип снігу під ногами.

Ріку перейшли непомітно, обминаючи села Студене і Терка. Недалеко від Райського ми зустрілися з місцевими підпільниками, які завели нас під манастир, куди приїхали вже селяни з вісімдесятьма саньми. Ми зайняли становища, а чотовий Грань зайшов до середини і спокійно пояснив монахиням, у чому справа: УПА потребує хліба, він і його відділ заберуть збіжжя, а все інше залишають монахиням. Хай вони не хвилюються, їм не спаде ні волосина з голови. Проте монахині, перебуваючи під впливом польської і більшовицької пропаґанди, попали в паніку.

Мішки на збіжжя були приготовані заздалегідь, і робота йшла складно. Передаючи мішки один одному, ми вантажили їх на сани, що від'їжджали до призначеного місця.

В одній з комор висіло багато ковбас на жердках. Ох як вони пахли! Але, хоч який великий апетит мали стрільці на них, ніхто до них і не доторкнувся.

За яких дві години роботу закінчено. Можна було навантажити ще більше фірманок, але ми їх не мали. Здебільшого це був ячмінь і овес. Було й трохи жита. Забрали ми також кільканадцять штук худоби, пограбованої в наших селян польською міліцією.

Коли ми вже відходили, монахині переконалися, що ми не збираємось їх різати, трохи осмілилися і почали говорити до нас. Одна монахиня навіть сказала, що ніколи не повірила б, що партизани, які сидять у лісі, вміють культурно поводитися.

Завдання відпровадити худобу одержав наш рій, і ми мали чимало клопоту, заки порозділювали її між господарів.

Перед самим ранком ми стали на квартири в Кальниці. День був спокійний, і ми відпочивали по теплих хатах. Наступної ночі попрямували до села Смерек.

На другий день після нашої експедиції на збіжжя, до Райського прийшли енкаведисти і польська міліція та почали списувати протоколи й переслухувати монахинь і селян. Їх найбільше цікавило, як ми поводилися з монахинями, і були дуже лихі, коли довідалися, що монахині нас хвалять. Це боліло та сердило їх більше, ніж втрата збіжжя.

Ми порозвозили збіжжя по селах і пішли в рух усі млини і жорна — селяни мололи для своїх "лісових", як вони нас називали, муку. Якийсь час ми могли харчуватися хлібом, якого вже місяцями не бачили.

Цілий місяць лютий ми квартирували у селах Смерек, Ветлина і Струбовиська. На наше здивування ворог нас не зачіпав. Більшовики лише інколи з'являлися в околиці, але скоро зникали. Ми рішили, що їм мабуть набридло волочитися за нами без жадного успіху, бо інших причин ми не знали. Але це давало нам змогу сидіти по теплих хатах і чекати на прихід весни. Перед селом Криве, хтось з наших стрільців поставив на жарти таблицю з написом, що озброєним полякам входити до села забороняється, хіба, що без зброї, одинцем і тільки в адміністраційних справах. І, виглядало немов би дійсно вороги дотримувалися заборони, бо вони нас не турбували.

Але незабаром наше спокійне "зимування" затьмарив факт, що між селянами появилася недуга. Спочатку то в одному, то в іншому селі хтось захворів, і ми думали, що це якась грипа. Але хвороба почала поширятися і люди хворіти поголовно. Дуже скоро почали хворіти також і повстанці. І тоді виявилось, що це заразливий тиф. За яких два тижні епідемія поширилася навіть на такі села, де повстанців не було і куди вони не заходили; вона не обминула теж міст Тісна, Балигород та інших. Тиф забирав жертву за жертвою і похорони відбувалися безперервно. Раді, що населення вимирає, більшовики не робили нічого, щоб допомогти. Навпаки, вони наказали позамикати аптеки, заборонили продавати ліки, а лікарям не дозволяли йти селянам з допомогою. В аптеках можна було дістати деякі ліки тільки за посвідкою від поліційних органів.

Наші лікарі з великою посвятою лікували хворих, допомагали чим могли, але стримати епідемію було годі, — бракувало ліків і медичного персоналу.

Наша сотня почала меншати. Щодня до санітарних пунктів голосилося кілька стрільців. Санітари, безпомічні, бігали від одного хворого до іншого, а згодом, заражені хворобою, лягали самі. Для рятування ситуації командування прислало з Перемищини трохи санітарного персоналу. Стрільці говорили між собою, що майже половина Лемківщини лежить хвора на тиф.

Здорові стрільці були перевантажені службою в сотні, але кожний з посвятою виконував не тільки свої обов'язки, а й за інших, що лежали в страшній гарячці і боролися з смертю. Наш рій, Аврама, ще якось тримався, але й нас незабаром почав косити тиф. Захворів один, другий третій, і нас залишилося тільки четверо. З "недобитків" творено нові рої, але й вони без упину зменшувалися. Ми ходили поміж хатами мов примари, голодні, невиспані, зневірені та байдужі до всього.

Коло 20 березня мені почала боліти голова, спочатку не дуже, потім щораз сильніше. Біль був якийсь інакший, як звичайно; починала боліти потилиця, згодом ціла голова, аж поки не приходили обмороки; в голові крутилося і тьмяніло в очах. Але службу я виконував далі.

В сусідній хаті лежав цілий рій разом з ройовим. Чотового Корпа ще раніше забрали на санітарний пункт, і чоту перейняв ройовий Прикуй. Сотенний Веселий бігав від хати до хати, від хворого до хворого. У нас не було ліків, не було ніякого запілля,