Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик
Святий також створив Духовну консисторію як потужний апарат для поширення впливу влади митрополита, надійного контролю над духовенством і насамперед для дійового церковного суду. З її допомогою він рішуче взявся за піднесення внутрішньоцерковної дисципліни, очищення лав духовенства від осіб, які вели аморальний спосіб життя, виявляли найменший непослух своїм зверхникам. Митрополит вимагав, щоб «жоден двоєженець, вдовоженець, збойця [розбійник, вбивця. – Ю. М.], звадця, нечистий, блудний, п’яниця, гандлювник [торгаш. – Ю. М.], лихвар, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому не вправляється, на рік 12 разів не сповідається… терпимим не був». Його суворість та високу вимогливість у цій справі нерідко відзначали сучасники. Болючою проблемою було тоді таке порушення канонічних правил і норм, як двоєженство священиків, тобто їхнє одруження після висвячення або ж другий шлюб після смерті першої дружини. Митрополит розпочав викорінення цієї порочної практики дуже рішуче. Він заборонив двоєженцям навіть торкатися церковних риз і пильно стежив за тим, щоб його заборони ніхто не обійшов.
Певні новації св. Петро Могила вніс і в зміст церковного богослужіння шляхом виправлення богослужбових книг, очищення їх від довільних і пізніх нашарувань. Водночас задля користі справи він переніс деякі форми християнського богослужіння, більш поширені у католиків, звичайно надавши їм православного змісту. Це стосується передусім запровадження ще з 1629 р. чину «пасій», які й нині читають у православних храмах під час Великого посту. Святий також наполягав на необхідності священикам регулярно виголошувати проповіді для парафіян.
Особливе місце в перетвореннях св. Петра Могили було відведене заснуванню колегіумів у Києві, Вінниці, Гощі, Яссах та ін., про що розповімо нижче. Тут відзначимо тільки, що ці православні навчальні заклади, які мали скласти гідну конкуренцію католицьким (і таки склали її!), орієнтувалися на єзуїтські зразки.
Усі ці дії швидко посилили авторитет митрополичої влади, що викликало невдоволення частини духовенства. Це невдоволення накладалося на розпалювані прибічниками Копинського підозри у схильності св. Петра Могили до унії, що часом спричиняло конфлікти. Не тільки Сильвестр Косов, але й шляхтич-католик із кола князя Яреми Вишневецького, анонімний автор публіцистичного трактату «Відповідь на цю сентенцію про заспокоєння Війська Запорозького 1649 р.», наголошував на тяжкій боротьбі за церковні реформи та за очищення Православної Церкви від негідних священнослужителів, яку вів святий, унаслідок чого йому довелося тікати з Києва, бо бунтівники тоді «всадили б Могилу в могилу».
Особливо складно було проводити виважену політику щодо православних братств, виникнення яких сягає початку християнства в Україні, а розквіт припадає на часи кризи Православної Церкви у Польсько-Литовській державі та на перші поунійні роки. Саме братства, які мали величезні заслуги перед Православною Церквою в її обороні перед тиском інших конфесій, які діяли досить довго в умовах слабкої влади митрополита або ж за її відсутності, як не дивно, дедалі більше зацікавлювалися посиленням своїх позицій за рахунок митрополичої влади. Така тенденція почала набувати гіпертрофованих масштабів і могла спричинити порушення канонів Церкви, призвести до значного обмеження ролі церковної ієрархії або й узагалі до її усунення, як уже вчинили всупереч духу й літері Святого Письма ідеологи Реформації. Під впливом протестантів, які угніздилися на Волині й особливо в Білорусі, деякі члени братств відмовлялися шанувати ікони, сповідуватися тощо. Це зумовлювало поширення єресі, несумісної з православною вірою, розмивання православ’я. Св. Петро Могила не міг не бачити загрозливих тенденцій і не реагувати на них. Протягом свого перебування на митрополичому престолі він успішно контролював діяльність братств, подолавши певне невдоволення, а часом і конфлікти, зміг позбавити братства колишнього відчутного впливу на справи митрополії. Український історик Ярослав Ісаєвич влучно окреслив цю політику св. Петра Могили як своєрідну православну Контрреформацію. Але беручи братства під свій жорсткий контроль, св. Петро Могила всіляко сприяв їм у виконанні їхнього головного призначення – діяльності зі зміцнення Православної Церкви. Так, він підтримав ініціативу волинського чашника і королівського секретаря Лаврентія Древинського і хорунжого Данила Єло-Малинського, які прагнули створити братство в місті Крем’янець і навіть домоглися відповідного універсалу короля Владислава ІV (від 18.05.1633 р.). У Крем’янці мали збудувати Богоявленську церкву з монастирем, школою, друкарнею і шпиталем, які б опинилися під послушенством константинопольського патріарха або ж екзарха останнього – київського митрополита. Св. Петро Могила на прохання засновників цього братства видав благословенну грамоту від 23 вересня 1636 р., якою, зокрема, заборонив будь-якому єпископу втручатися у справи братства. Крем’янецьку ж братську школу треба було влаштовувати на зразок Києво-Братської.
Наслідком цих дій стало значне посилення центральної влади, але при цьому не були підірвані демократичні засади, наявні в Київській православній митрополії. Невипадково навіть митрополит УГКЦ Андрій Шептицький називав св. Петра Могилу «великим реформатором обряду і церковного життя» і за впливом порівнював його з московським патріархом Никоном.
Важко переоцінити значення й богословських творів святого, який усе життя осмислював проблему «Бог – світ – людина». Розгорнутий виклад внеску святого у цьому напрямі, як і його філософських концепцій, можна знайти у дослідженнях Віри Нічик. Тут відзначимо лише деякі принципові моменти. На відміну від панівних у середньовіччі уявлень, коли з іменем Бога пов’язували тільки невблаганність, вимогу суворого аскетизму, зневагу до земного життя й людської тілесної природи, у св. Петра Могили Бог постає передусім у його всеблагості і безмежній любові до людини. Роздуми про Бога святий органічно вписує в контекст проблеми чинів і розвиває їх у двох напрямах: по-перше, це міркування про «Бога в собі», тобто про Його сутність, троїстість Божих іпостасей та їхню єдність, про двоєдину природу Христа тощо; по-друге, Бог розглядається крізь призму Його дій та їхніх наслідків, через Його ставлення до створеного Ним світу й передусім людини. Виклад православного вчення про сутність Бога святий спрямовував проти поширених у той час в Україні ідей антитринітаризму, які заперечували божественну суть Христа або ж вважали, що кожна іпостась Пресвятої Трійці
