Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик
Перероблений проект катехізису вислали з Ясс на затвердження до Константинополя та до інших трьох православних патріархів, крім московського. Він дістав їхню схвальну оцінку і з певними поправками був затверджений на підставі рішень Собору архієреїв та духовенства Вселенським патріархом Парфенієм І 21 березня 1643 р. Таким чином, велика мрія св. Петра Могили здійснилася: «Православна Церква мала нарешті книгу, котру могла показати всім як свою символічну книгу». На жаль, справа з виданням катехізису затяглася через падіння патріарха Парфенія І. Тоді ініціативу знову перейняв св. Петро Могила й видав скорочений варіант катехізису «діалектом руським» та польською мовою в Києві наприкінці 1645 р. – «Собрание короткой науки о артикулах віри православно-кафолической християнской» («Zebranie krótkie…»). Без сумніву, він планував видати й Великий катехізис, тобто повний варіант книги, але це вимагало значно більшого часу. 30 травня 1646 р. нове видання скороченого катехізису св. Петра Могили вийшло у Львові в друкарні львівського єпископа Арсенія Желиборського, а у 1649 р. книгу перевидали в Москві. Протягом ХVІІ—ХVІІІ ст. було здійснено 25 видань цього твору в Україні та в Росії, відомі близько 20 видань румунською мовою, 16 – грецькою, є також видання англійською, болгарською, голландською, німецькою, сербською, угорською мовами. Значення видання скороченої версії катехізису важко переоцінити. Мали цілковиту рацію О. Крижанівський та С. Плохій, підкреслюючи, що «адекватної відповіді на цей виклик [Реформації та Контрреформації. – Ю. М.] не спромігся дати жоден із відомих тоді православних центрів Сходу», не кажучи вже про Москву. Катехізис діяв на всій території Російської імперії до 1867 р., коли його замінив катехізис московського патріарха Філарета, який, однак, активно використав плід праці свого попередника – св. Петра Могили.
Одночасно з написанням «Ісповідання» св. Петро Могила мусив приділити увагу безпосередньо полемічній боротьбі. Якраз у цей час, 1642 р., Касіян Сакович, покинувши вже не тільки Православну Церкву, але й унію, став римо-католицьким ксьондзом і у своїй новій книзі «Епанортосіс albo Perspectiwa…» здійснив грубі нападки на східний (візантійський) обряд, спільний для православних та уніатів, у традиційному для ренегатів запалі не посоромився звинуватити русинів-українців у темноті та неосвіченості. У відповідь св. Петро Могила, ймовірно, за допомогою декого зі своїх сподвижників, написав гостру й дошкульну відповідь, видрукувавши її окремою книгою «Літос abo kamień…» (К., 1644). На підставі глибокого розуміння духу й літери Святого Письма, великого комплексу богословських та історичних джерел він ущент розбив аргументи Саковича, довів, що православне віровчення та обряд ґрунтовані на Христовій науці й апостольських традиціях. Не приховуючи недоліків у побуті українського духовенства, київський митрополит чітко вказав на їхню основну причину – тяжке становище Православної Церкви під владою католицької держави. При цьому святий, будучи дуже критичним щодо особи Саковича, не переніс свій запал на Католицьку Церкву в цілому, шануючи почуття її вірних. «Літос» приніс його авторові заслужену славу, а про потужність аргументації митрополита свідчить уже той факт, що римо-католицька сторона не спромоглася на солідну відповідь, а своє невдоволення звернула проти Саковича, який зробив їй ведмежу послугу.
Завершивши одну фундаментальну працю, св. Петро Могила всі зусилля спрямував на наступну. На порядку денному було створення «Требника», тобто викладу молитов, відправ, чинопослідувань, які стосуються виконання різноманітних таїнств і треб (хрещення, миропомазання тощо). До того використовували українські друковані требники, які мали чимало недоліків, так само, як грецькі рукописні, часом доводилося застосовувати католицькі требники. Знову виникла гостра проблема виправлення та очищення богослужбових книг, створення нових. Показовий, комічний і водночас сумний приклад наводив сам св. Петро Могила, коли згадував про молитву до баби-повитухи, яка мала сповивати маленького Христа: «А звідки баба-повитуха влізла в требники, я не знаю», бо ж «Спаситель наш, народившись, ніким іншим був повитий, тільки самою Пречистою Дівою, а повитуха нічого там діяти не мала», про цю бабу не згадують святі євангелісти. Так само «влізла» до стрятинського требника церемонія про причастя богоявленською святою водою, що є нічим іншим, як забобоном. Тому св. Петро Могила був змушений звернутися до грецьких, латинських (якщо вони не суперечили православній традиції) і слов’янських джерел, провести гігантську роботу з їх узгодження й виробити належні богослужбові чини, викладені в надрукованому у Києві «Требнику» обсягом понад 1600(!) сторінок. Ця книга складається з трьох частин: 1) виклад чинопослідувань таїнств; 2) послідовність освячень та благословень церкви та церковних речей, будинків, колодязів та ін.; 3) чини молебнів та молитов на різні випадки, де вони не суперечили правам. Святий використав також деякі рукописні требники, врахував наявну практику, усні перекази. Він очистив і виправив текст, водночас поповнив «Требник» на 20 чинів, залучив низку нових, появу яких викликало саме життя. Окремі частини твору можна розглядати як своєрідні посібники з гомілетики й красномовства взагалі, вони містять зразки проповідей. Цей твір, як і «Православне сповідання», розроблене святим, розширення ним сфери вживання української мови в церковних книгах та відправах сприяли витворенню єдиного комунікативного простору української культури та прискорили процес українського націотворення.
Хоча «Требник» був написаний у православному дусі, московські богослови спочатку засудили його на своєму Соборі 1690 р., а московський патріарх Адріан навіть наказав його спалити разом з багатьма іншими книгами українських та білоруських богословів ХVІІ ст. (Л. Барановича, І. Галятовського, С. Полоцького, Ф. Софоновича та ін.). Синод РПЦ у 1757 р. реабілітував «Требник», за 10 років знову заборонив, але потім таки дозволив використовувати його в церковній практиці.
«Требник» був останньою прижиттєвою книгою Петра Могили, і святий ще встиг побачити її у видрукуваному вигляді. Ще важливіший проект – нове видання Біблії – йому, на жаль, уже не судилося здійснити. Відомо, яких зусиль і коштів вимагала свого часу від гуртка князя Костянтина ІІ Острозького підготовка тексту виданої
