Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

викорінення православної віри, він був прихильником іншого курсу зовнішньої політики. На відміну від свого батька, шведа за походженням і коронованого шведського короля, він, по суті, відмовився від претензій на шведську корону і від непотрібної війни із Швецією, але зосередив усю увагу на опорі османській і московській агресії, на нейтралізації московських впливів в Україні й у Білорусі. У зв’язку з цим Владиславу IV була вкрай потрібна підтримка Війська Запорозького, щоб мати в його особі надійного союзника, а не ворога у переддень Смоленської та турецької війн. Не міг не враховувати король і того, що в майбутній війні проти Османської імперії велике значення відіграватиме позиція Молдавії та Волощини, де шанували господарів роду Могил.

У лютому-березні 1633 р. св. Петро Могила перебував у Кракові, куди приїхав на коронацію Владислава ІV, що відбулася 6 лютого. 24 березня 1633 р. святий отримав привілей на митрополитство від короля. Ставши в його очах цілком законним митрополитом, Петро Могила відразу ж розгорнув активну діяльність, спрямовану на повернення Київській православній митрополії та Києво-Печерській лаврі церков і маєтностей. Крім того, 1632 р. у Варшаві й у Кракові в 1633 р. він закупив значну кількість друкованих книг латиною та польською мовою, праць переважно гуманітарного профілю (богослов’я, філософія, історія) для бібліотеки свого колегіуму.

Врешті, настав час повертатися в Україну. Були розпочаті приготування до хіротонії св. Петра Могили в єпископи і митрополити, яка мала відбутися у Львові на другий тиждень після Великодня, тобто 8 травня 1633 р., у новозбудованому Свято-Успенському храмі Львівського Ставропігійного братства. Докладно про цю подію розповів у своєму Львівському літописі видатний український літописець, сподвижник Богдана Хмельницького (канцелярист і дипломат), зять Івана Виговського Михайло Гунашевський, який відзначився і як духовна особа (київський протопіп у 1657 р., потім перемиський протопіп): «1633… Петр Могила, воєводич молдавський, архімандрит києвський печерський, ве Львові посвящовался у святої Пречистої на митрополитство. А було при посвященню владик 4. 1. Авраамій, владика смоленський; 2. Єремія Тисаровський, владика львовський; 3. Ісаакій; 4. Паїсій, милецький; архімандритов, ігуменов і священиков барзо много. А першеє посвященнє було в середу святочную, бо святого Юр’я було, другоє в суботу, а третєє в неділю проводную; і аппарата взял на себе, которії сам патріарх святійший посвящовал».

Деякі російські дослідники, насамперед Є. Є. Голубинський, особливу увагу звертали на специфіку обрання митрополитом св. Петра Могили, вишукуючи там якісь порушення. В радянській історіографії святого взагалі звинувачено в тому, що він нібито «насильственно захватил митрополию», між тим як обрання Ісайї куди більше могло викликати сумнівів. Можна цілком погодитися з висновком С. Т. Голубєва: «…вступ Петра Могили на Київську митрополію був цілком легальним з державної точки зору і бездоганним з моральної; цілком законним він був і з канонічного боку».

На цьому тлі абсолютно безнадійними виглядали позиції іншого претендента на Київську митрополію – Ісайї Копинського, який не з’явився на висвячення свого конкурента в митрополити. На жаль, він не зміг гідно прийняти свою поразку й вирішив піти шляхом інтриг, який загрожував єдності Церкви, причому діяв Копинський відповідно до власних, надто своєрідних, поглядів на церковне життя. Ще наприкінці 1632 р. він послав своїх представників не до Константинополя, а до Москви, випробовуючи той спосіб, який згодом використає наприкінці ХVІІ ст. Гедеон Святополк-Четвертинський і який допоможе Московському патріархату підім’яти під себе неканонічним шляхом Київську митрополію…

Св. Петро Могила прожив у Львові близько двох місяців, а потім вирушив до Києва, щоб зайняти де-факто митрополичий престол. Для цього йому потрібно було здобути підтримку Війська Запорозького. Нам вдалося виявити в архівах цінний документ, який проливає світло на цей надзвичайно важливий момент діяльності святого, – звіт православного українського шляхтича Павловського, посла великого гетьмана коронного С. Конєцпольського до Війська Запорозького. Приблизно на початку липня 1633 р. понад 4 тисячі козаків стали табором в урочищі Булащик під Переяславом і скликали раду, на яку з королівською інструкцією прибув також і Адам Кисіль. Святий Петро Могила послав до останнього свого представника і з його допомогою був виправданий від звинувачень Копинського. У свою чергу, Петро Могила звинуватив Копинського в особливих зв’язках з московським урядом, що в умовах війни виглядало, без сумніву, як державна зрада. В результаті Копинський «був там дуже осоромлений». Схиливши козаків на свій бік, новий митрополит дав їм знати, що особисто прибуде до табору. Гетьман (очевидно, це був Тиміш Михайлович-Орендаренко) з кількома хоругвами кінноти зустрів його, а за півмилі від табору його зустріли також Адам Кисіль та Павловський. У таборі вже вишикувалася вся козацька піхота. Митрополит, убраний в ошатні ризи, освячені константинопольським патріархом, разом з духовенством пройшов до середини табору і відправив молебень за здоров’я, який тривав цілу годину. Потім усе Військо Запорозьке підійшло до нього по благословення для цілування хреста й руки. Після цього митрополит пішов до артилерії й освятив гармати, «даючи прекрасними словами благословенство (Війську Запорозькому) на цю війну, і та церемонія тривала цілий день». Козаки відрядили до Киселя й Павловського делегацію для перемовин про долю Копинського, «оскільки вони самі його на цю митрополію посадили», просячи урядових представників, щоб «ми їх помирили, аби вже цих заворушень між нами не чинили». Розпочалися перемовини, які тривали цілий день і врешті закінчились порозумінням: «отець Могила передав йому монастир святого Михайла… [Київський Золотоверхий. – Ю. М.], а Ісайя з свого боку дав йому лист, що вже він (Ісайя) ніколи не буде титулуватися цим титулом і не буде зовсім втручатися у його (Могили) ради, а буде сам у монастирі». Взагалі святий за часів свого митрополитства займав досить лояльну позицію щодо Речі Посполитої і навіть стримував козаків від повстання 1637—1638 рр., погрожуючи неблагословенням, причому деякі з його сподвижників (А. Кальнофойський, І. Оксенович-Старушич) відверто вороже ставилися до повстанців. Тут не можна не брати до уваги політичної орієнтації Могил на Річ Посполиту. Далося взнаки й те, що митрополит вважав носієм державотворчих традицій в Україні шляхту, яка дедалі менше відповідала цій ролі, на відміну від козацтва.

Св. Петро Могила помер до вибуху Національно-визвольної війни українського народу, і тому можна тільки здогадуватись, як би він поставився до неї. Варто у зв’язку з цим розглянути еволюцію політичних поглядів його сподвижників. Відомо, наприклад, що його сподвижник і спадкоємець на митрополії Сильвестр Косов спочатку насторожено поставився до повстання, але досить швидко переглянув свої переконання і в грудні 1648 р. з