Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

нього православний шляхтич Юхим Єрлич – єдине джерело у даному випадку, Ісайю вивезли до Києво-Печерської лаври силою. Там знову відбулися переговори між ним та митрополитом, результатом яких стала письмова відмова Копинського від своїх претензій на митрополію. Натомість св. Петро Могила залишив Ісайю ігуменом Свято-Михайлівського монастиря. Та Ісайя знов узявся за своє, але цього разу його не підтримали навіть ченці монастиря. 11 лютого 1637 р. у Луцьку відбулася ще одна зустріч митрополита з Ісайєю. Останній у присутності луцького єпископа Афанасія (Пузини) та численних ченців заявив, підтвердивши це письмово, що відмовляється від будь-яких претензій до св. Петра Могили, але в квітні того ж року знов почав каламутити воду. За влучним спостереженням С. Т. Голубєва, Ісайя знову намірився виїхати до Москви, щоб «преклонить главу к православной восточной державе» і потягти при цьому за собою якомога більше своїх прихильників. Щоб полегшити своє завдання, він став умисно розпускати плітки про те, що митрополит нібито не був висвячений у єпископи; що він був агентом римського папи, якого той висвятив у патріархи 1638 р., а на місце святого пришлють уніатського пінського єпископа Корсака; буцімто задумав запровадити в Україні та Білорусі унію та католицизм замість православної віри. Тому Ісайя рекомендував православним тікати до Московської держави. Цей лист був написаний якраз під час розгрому національно-визвольного повстання 1637—1638 рр. і репресій карателів, тому частина братії Густинського монастиря втекла до Московії.

У 1639 р. св. Петро Могила прибув до Густинського монастиря, який раніше прислав сюди ігуменом лаврського ієромонаха Іллю Торського. Святий утішився тим, що монастир швидко відроджувався після запустіння та пожежі 1638 р., поставив хреста, «дав благословення на створення великої церкви [Свято-Троїцького храму. – Ю. М.] і з миром від’їхав, утішивши повчаннями своїми братію». Однак м’яка політика митрополита, його заклики до втікачів у Московію з проханням повернутися мали лише частковий успіх. Втікачі, принаймні більшість, лишилися вірними Ісайї й активно поширювали в Москві спрямовані проти митрополита чутки, які закорінилися серед частини московського суспільства. Саме з того часу Московський патріархат дуже підозріло ставився до св. Петра Могили, і сліди такої безпідставної підозрілості можна побачити навіть нині!

Подальша доля Ісайї невідома. Можна погодитися з припущенням С. Голубєва про те, що з волі св. Петра Могили йому не дали можливості втекти до Московської держави. 15 жовтня 1640 р. Ісайя, який був уже людиною похилого віку, помер, а його смерть фактично поклала край промосковській опозиції проти св. Петра Могили.

У боротьбі за зміцнення Православної Церкви

Після свого утвердження на митрополичому престолі св. Петро Могила продовжив наполегливу боротьбу за зміцнення позицій Православної Церкви в Речі Посполитій. Один з її напрямів полягав у захисті прав Церкви на сеймах та сеймиках Речі Посполитої. Хоча православні вже досягли успіхів на сеймах 1632—1633 рр., та це був лише початок, бо католицький табір прагнув узяти реванш. Так, у Луцьку 24 травня 1634 р. озброєний натовп католиків розгромив Хрестовоздвиженський православний братський монастир під приводом того, що тут не дзвонили на честь… католицького свята. Тривала виснажлива боротьба за повернення храмів, монастирів та маєтностей Православній Церкві. Король та уряд Речі Посполитої були непослідовними щодо останньої. Це не випадково, адже суть їхньої колоніальної політики щодо України залишилася незмінною. Крім того, влада Владислава ІV на той час уже зміцніла, Річ Посполита вийшла переможницею у Смоленській війні, уникнула війни з Османською імперією, тому король і уряд стали поволі повертатися до антиправославної політики Сигізмунда ІІІ і навіть відмовлялися від своїх попередніх обіцянок.

Черговий тур змагань припав на сейм 1635 р., атмосфера якого була не надто сприятливою, тим паче, що король став відходити від своїх попередніх обіцянок. Незважаючи на це, православний митрополит не капітулював, а особисто приїхавши на сейм, здобув тут чергову перемогу. Найголовнішим було те, що сейм нарешті підтвердив королівські «Статті» своєю конституцією (сеймовою ухвалою) від 8.03.1635 р. Таким чином, легалізація Православної Церкви в Речі Посполитій була затверджена не тільки королем, але й сеймом, тобто стала правочинною. Хоча король був непослідовним і відійшов від ухвалених раніше «Статей», хоча 14 березня він визнав право православних у Києві та Вільні на школи логіки, тобто на вищий, ніж до того, статус Києво-Могилянського колегіуму і на заснування аналогічного навчального закладу у Вільні, пізніше святий і його сподвижники домоглися повернення православним від уніатів деяких храмів, поліпшення правового становища Православної Церкви. На сеймах 1642, 1643, 1645, 1646 рр. боротьба тривала, а сеймикові інструкції засвідчують її запеклість. Зокрема, режим дискримінації православних був яскраво описаний в інструкції волинської шляхти на сейм 1645 р., де підкреслювалося, що таких утисків, як православна віра в Речі Посполитій, не зазнають навіть греки в мусульманській Османській імперії. Тут же йшлося про спроби католицької сторони заборонити православному митрополитові св. Петру Могилі носити хрест перед собою. Цю історію добре запам’ятали православні, згодом її переповів анонімний віленський панегірик 1651 р. Богданові Хмельницькому, прозоро лунали натяки на те, що треба покінчити з дискримінацією Православної Церкви:

Креста митрополиту заказано [заборонено. – Ю. М.]

было нести пред собою,

Аже иміл свой крест Богдан носити;

При Могилі Петре креста заслуженье,

При Богдану в Руси суть воздвиженье…

Навіть у Києві – столиці митрополії, де позиції православних були особливо сильними, – місцевий воєвода Тишкевич посилив утиски на православних, що мусив визнати й сам митрополит у листі до мінських братчиків у 1640 р.: «я терплю великі кривди від пана київського воєводи». Той же Тишкевич увів до Києва єзуїтів, які для протидії «могилянці» заснували тут свій колегіум. 13 лютого 1640 р., у перший понеділок Великого посту (!), за фальшивим звинуваченням було заарештовано, а потім страчено без суду і слідства студента Києво-Могилянського колегіуму Федора Гоголевського, причому вбивці обрали такий час, коли митрополита не було в Києві. Про цей злочин з гіркотою писали і св. Петро Могила, і Сильвестр Косов. Не давали спокою митрополиту і спроби шляхтичів відірвати собі хоча б частину церковних та монастирських земель…

Сам св. Петро Могила дедалі рідше виїжджав на сейми та сеймики, однак постійно контактував з особами, які могли вплинути на перебіг подій, не пропускав можливості особисто з ними