Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
Наступні речення О. Кобилянська, мабуть, узяла зі слів Лесі Українки: «Щоби Вам не здавалося, що Ви вже зовсім самітні в тім взгляді – то подам Вам деяких товаришів. Драгоманів був молодший від своєї жінки, Людя Старицька старша від свого чоловіка, другий чоловік Марко Вовчок – він далеко-далеко молодший від неї». Починався і завершувався лист рядками, перейнятими тривогою через те, що О. Маковей її не розуміє: «Не знаю, що Ви мені відпишете. Я лиш боюсь, що Ви відповісте мені коротко, терпко, а при кінці напишете то слово, що я его так страшно ненавиджу: «Кланяюсь». Я так того боюся. Але Ви не відпишете так. Ви «gut», на те «gut» я душу розімкнула. Ви мене зрозумієте, що то значить, коли розважити – стілько і як старанно ми мовчали перед собою…»
Однак О. Маковей не відповів взаємністю. Відчаю сповнений лист О. Кобилянської до нього від 14 липня 1901 року: «Нехай би Ви були мені і ніж в серце всадили – мені було б з ним по світі ходити, а не повинна я була Вам тих листів відсилати». Образа звучатиме неодноразово, позначилася частково також на творчості письменниці. А найбільше підтримувала й віру О. Кобилянської в себе, і навіть якусь надію на поліпшення їхніх стосунків у майбутньому Леся Українка, про що свідчать інші, не висвітлені тут, факти. Хоча до двох листів поетеси необхідно-таки звернутися. Зрозумілими тепер стають слова Лесі Українки з листа до О. Кобилянської від 1 серпня 1901 року з Буркута, куди з Чернівців разом з Клементом Квіткою поїхала на лікування: «Хтось хотів би зробити комусь тепер найніжніші паси, бо хтось дуже розуміє когось і через те і капує когось дуже і зовсім не жалує, бо знає, що хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може. О, я ніколи не забуду, як хтось писав новелу в сі остатні дні перед виїздом когось із Чернівець, – коли хтось так робить, то хтось багато може [виділено Лесею Українкою. – В. В.] і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають.
Хтось хотів би бачити «ведмедя» і з ним поговорити, – нехай там він вилізе з лісу!»
Розчарована, розбита реакцією О. Маковея, О. Кобилянська, незважаючи на те що Леся Українка, повернувшись із Буркута, могла б довше побути на Буковині, вирішує, хоч їй цього зовсім не хотілося робити, поїхати до Відня, віддалитися від усього прикрого, яке сама собі заподіяла своїм зверненням до дорогої людини.
Цей намір щиро підтримала Леся Українка в листі від 15 серпня 1901 року: «Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і самотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну. Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив?»
Про складну ситуацію у взаєминах О. Кобилянської з О. Маковеєм знала тоді, очевидно, лише Леся Українка. Листувалися письменниці, використовуючи переважно поштові листівки, відкритки, як їх ще називали. Якщо лист, надісланий із Чернівців, у Кімполунзі одержували за кілька днів, то листівку – за день. Але ж кожен міг прочитати написане там. Відповідно, в текстах на листівках були певні, зрозумілі тільки їм, фрази, недомовленості, що й використали деякі псевдолітера-турознавці, аби потрактувати стосунки двох щирих подруг як нетрадиційні. Мабуть, О. Кобилянській запраглося також чоловічої поради та розради, бо вона пише зболеного листа, лише натякаючи на свої особисті проблеми, і В. Стефанику. До речі, неодноразово доводилося чути від людей, обізнаних з їхнім листуванням, про любов О. Кобилянської до В. Стефаника. Ні, любила вона таки О. Маковея, а з В. Стефаником її поєднувало щире, насправді дружнє взаєморозуміння. 12 липня 1901 року у своїй кімнаті на Новому світі вона писала Стефанику: «Не гнівайтесь, що тепер обізвалася. Ви ж мій товариш; мені треба доброго слова і м'якості; я її у Вас знайду. Пане Стефаник… як чоловік має човна і кладе на нього цілий свій запас життєвий, і воно становить його ціль в житті, і світло, і багатство його, а Ви бачите, що воно перед Вашими очима тоне… Воно тоне, і Ви мусите стояти мовчки і не смієте уст отворити, бо так сказано: як уста отвориш – ще гірше буде – можете собі представити мій настрій душевний. Та я про те не можу з ніким говорити. На моїй долі написано, ні нап'ятновано, що вона від початку життя до кінця лиш коритися має. Скажіть – що робити, аби скам'яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє – і стати людиною, розумною, котра має що їсти і пити і котрій не слід нічого більше? Розумієте? Мені страшне хочеться плакати перед Вами, і якби Ви були тут в моїй хаті, я б позачиняла всі двері, позатикала всі шпари, так щоб, крім Вас і мене, нікого більше мій жаль не досягнув, і страшне би-м плакала. Де Ви є? У Вас дуже много серця і багатства душі, успокійте мене».
Лист-відповідь В. Стефаника датований 30 липня 1901 року. Там, зокрема, є такі рядки: «Не смію Вас питати про причину Вашого болю,
