Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
М. Павлик одразу виконав прохання Лесі Українки, завдяки чому зав'язалося тривале цікаве листування, а відтак і щира дружба двох письменниць.
У серпні 1899 року О. Кобилянська у своїй оселі на вулиці Новий світ спаковувала дорожні валізи. Вона вперше (і востаннє) їхала на Східну Україну. Тоді в Києві відбувся XI Археологічний з'їзд, куди запросили й письменницю з Буковини. Довідавшись про участь О. Кобилянської в цьому зібранні, Леся Українка в листі до неї від 21 липня (4 серпня) 1899 року із хутора Зелений Гай, що поблизу міста Гадяч на Полтавщині, де вона якраз перебувала після лікування в Берліні, просила довго не затримуватися в Києві на з'їзді, а хутчіше приїздити до їхнього родинного хутора: «Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий (після кам'яного Берліна я вмію все шанувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «українішої» й нема».
Не забула О. Кобилянська взяти й закордонний паспорт, бо, їдучи із Західної України до Києва та на Полтавщину, вона тоді переїжджала з Австро-Угорської імперії (митниця була в Новоселиці, тобто десь за 25 кілометрів од Чернівців) на терени царської Росії. Можна уявити, скільки в помешканні на Новому світі, 61, у серпні 1899 року лунало побажань і настанов у дорогу. Сюди невдовзі, 21 серпня 1899 року, письменниця надіслала з Гадяча листа батькам, де описала свої враження від участі в археологічному з'їзді, від оглядин Києва, зокрема Києво-Печерської Успенської лаври, від поїздки до Канева, на могилу Т. Шевченка, від перебування на хуторі Зелений Гай. Вразили її хліборобські простори і злиденне життя тамтешніх селян: «Хліба тут дуже гарні, але ж тут і землі! Такі простори, такі степи, той, хто їх не бачив, не може собі й уявити. Майже все поле пооране, сіють пшеницю, жито і гречку, але та земля належить панам, а селяни мало що мають; села їхні милі і бідні. Трохи дивно, що стільки землі, а народ емігрує, і ще більше, як у нас, – так мені оповідали, так воно й є». В цьому листі виразно простежується патріотизм письменниці: «Тут, в Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому – на кожному кроці стільки історії, дуже багато! То фантазія, ніби українське і російське – одне і те ж; навіть і в мові є величезна різниця, – звичайно, коли говорити правильно по-російському!»
Думки, висловлені О. Кобилянською понад століття тому, як не дивно, слушні й тепер, а рідним вона пише про це, маючи на увазі москвофільські, хоч і помірковані, погляди батька.
Згодом у помешканні на Новому світі радо вітатимуть і Лесю Українку. Вона віддавна переймалася бажанням побачити Буковину, яка з окремих оповідань О. Кобилянської поставала для неї дуже незвичною, а при нагоді – й прототипів героїв творів буковинської письменниці. Заочно знала Леся Українка наші краї також із творчості Ю. Федьковича та В. Стефаника, адже про їхню роль в українському літературному процесі вона писала в рефераті «Малоруські письменники на Буковині» для членів Київського літературно-артистичного товариства 21 грудня 1899 року. В листі до О. Кобилянської від 30 січня (3 лютого) 1900 року поетеса, зокрема, повідомляла, що «мої буковинці» заімпонували «киянам», висловила деякі свої міркування стосовно творчості В. Стефаника й самої О. Кобилянської, особливо виділяючи її «Некультурну», від якої Леся Українка та її сестра Ольга в нестямі. Сказавши і про те, що вона такий реалізм, як у «Некультурній», визнає, бо він не виключає поривів ins Blau, тобто в голубу далечінь, відзначивши інші позитивні риси твору, тут же Леся Українка пише про свій намір улітку, якщо отримає гроші за надіслані до російських журналів праці, приїхати разом із сестрою на Буковину. Але влітку 1900 року задуману поїздку здійснити не вдалося.
Леся Українка вперше приїхала до Чернівців 26 квітня 1901 року. Приїхала в дуже важкий для себе час – після втрати щирого друга Сергія Мержинського – морально та фізично виснаженою. Відновити сили їй допомогла родина Кобилянських. Будинок на вулиці Новий світ, 61, гостя назвала тоді «Санаторій на Новому світі», а М. Кобилянську, матір буковинської подруги, іменувала «святою Анною». «Тут у мене є корективи, – повідомляла Леся Українка в листі до своєї сестри О. Косач від 11 травня 1901 року. – По тутешній конституції в 11 вже треба лягати спати (властиве, вже спати, а лягати в 10 1/2). Можна писати тільки до обіду, себто до 12 1/2, по обіді треба лежати (дозволяється не спати, як хто вже рішучо не хоче) щонайменше годину, – потім можна що-небудь робити (от як тепер – писати листи) до 4—5 г[одини], тоді йти після чаю гуляти, коли дощ не йде і нікого в гостях нема; з гуляння приходимо аж на вечерю (в 7—8), а по вечері вже не часто пишеться. Забула ще одну увагу: ранком пишу не в хаті, а надворі, як тільки нема «хляпавки» (чудовий буковинський термін для дощу). <…>: Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпирають холодом».
Два перших дні перебування в Чернівцях, побут господарів і враження від міста Леся Українка також цікаво описала 28 квітня 1901 року в листі до своєї родини: «П. Ольга і її родичі (батько, мати і два брати) дуже сердечно мене приймають, але без тої галицько-польської ґречності, що вже й дихнуть гостеві не дає. Живу я в хаті з п. Ольгою, тим часом ми одна одній не заважаєм, – з нею легко жити, не знаю тільки, як то їй зо мною. Лягаєм спати дуже рано, раніше 11, бо тут уже такий триб, часом я читаю собі ще, і то
