Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк
Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць розкішним і величним міським парком (тепер – парк ім. Т. Шевченка). Його називали Народний або Публічний сад (як твердив австрійський історик і етнограф Р.Ф. Кайндль, «з громадських садів найстарішим є Народний сад, закладений 1830 року завдяки зусиллям окружного інженера Маріна»). Кобилянська неодноразово писала про нього як про «міський город». Організатором тих прогулянок, без сумніву, була саме вона. Згадаймо рядки з її листа до В. Стефаника від 15 червня 1898 року: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано і іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудно, пане Стефаник, зранку – страх!»
В інших листах О. Кобилянської читаємо про те, що прогулянки парком допомагали не тільки сховатися від марнот міщанського світу, а й сприяли пошукові, осмисленню творчих задумів і сюжетів. Аналогічні думки віднаходимо також в епістолярії Лесі Українки, яка в Чернівцях, як відомо, взагалі уникала велелюдних товариств.
На Новому світі, 61, велися задушевні, щирі розмови про особисте та національне, про творчість. Письменниці переймалися болями, проблемами одна одної. Саме тут О. Кобилянська власноручно переписувала на чистовик драматичну поему Лесі Українки «Одержима», а її подруга надсилала звідси листи, в яких клопоталася про видання в Східній Україні повісті буковинки «Земля». Приходили сюди близькі родині Кобилянських люди, окремі приятелі.
О. Кобилянська, як могла, до того ж, виконуючи побажання Лесі Українки, обмежувала спілкування гості. Але 22 травня 1901 року чернівецька українська громада влаштувала в Народному домі зусиллями «Буковинського Бояна» і студентського товариства «Молода Україна» вечір на честь Лесі Українки, на який зібралися не тільки чернівчани, а й чимало людей із довколишніх сіл і міст. Багатьом хотілося почути й побачити поетесу. На зустріч із ширшим колом Леся Українка ніяк не давала згоди. «Мовляв, тепер важко з людьми сходитися», – як писав пізніше у спогадах про неї студент університету, згодом відомий філолог В. Сімович. На його думку, переконати поетесу в протилежному вдалося О.Маковеєві.
Щоб хоч трішки відтворити атмосферу того вечора, скористаймося спогадами В. Сімовича: «Ще й досі стоїть перед очима довгий стіл посередині залу й багато столів довкола нього. За довгим столом Леся Українка, вся в чорному, коло неї Ольга Кобилянська, теж у чорній сукні, далі справа й ліворуч «старі», заступники різних товариств, і десь ізбоку при окремому столику – ми, студенти «молодоукраїнці» гуртом».
Звучали на «товариських сходинах» – так той вечір анонсувала преса – вітальні слова професора Чернівецького університету С. Смаль-Стоцького на честь поетеси, «виклад» про її творчість згаданого вже В. Сімовича, лунала поезія, музика, пісні. Вечір закінчився далеко за північ. Газета «Буковина» 25 травня 1901 року відзначала, що видався він величним і пишним, що «незвичайна землячка чарувала всіх своєю високою освітою, гарячим патріотизмом і рідкою скромністю».
Лесі Українці запам'ятався вечір і тим, що найактивніші учасники того святкового зібрання – члени товариства «Молода Україна» – стали також ініціаторами видання її книги поезій «Відгуки», що побачила світ 1902 року в Чернівцях у друкарні «Австрія».
Склалося так, що це помешкання стало своєрідним «санаторієм» і для О. Кобилянської. Очевидно, під впливом розповідей Лесі Українки про почуття до С. Мержинського, спостерігаючи її стан, її муки після тяжкої втрати, ймовірно, і перейнявшись духом «Одержимої», котру, О. Кобилянська знала, поетеса створила протягом однієї ночі біля ліжка хворого друга, а напевне, і за намовою своєї гості (недаремно ж на поштовій листівці, надісланій О. Маковеєві 2 червня 1901 року, де зображені кімполунзькі гори, прочитаємо такі рядки: «Хтось та й ще хтось когось здоровить. Було б дуже гарно, якби хтось сидів з кимось тут, де ліс собі щось шумить, і балакав. О. К.»; «Посилаю щирісіньке вітанн-н-н-ня. Леся Українка», а над вершинами двох гір чорнилом написано: «Тут повинні медведі стояти!»), письменниця, повернувшись із Кімполунга, куди відвезла на відпочинок Лесю Українку, 13 червня 1901 року пише несподівано відвертого листа О. Маковею. В ньому веде мову про їхнє одруження: «Хтось сконцентрує себе в білих медведях [О. Кобилянська і Леся Українка жартівливо називали О. Маковея «Медведем». – В. В.] і літературі, і буде лиш для них жити. Не думайте, що я не розумію прози життя, і єсмь сліпа на єго тяжкі сторони. Мені все здається, що Ви не довіряєте мені в тім напрямі. Але Ви можете зовсім спокійні бути. Мої «белетристичні руки», як Леся їх зве, – они знають всяку роботу, і ніколи її не боялися. Лише они не люблять показувати того по собі, що они роблять. І по що? Що з того кому за користь? Межи своїми чотирма стінами вони інші.
Не думайте, що мене які-небудь звичайні інстинкти силують писати отсе. Я можу і «ждати». Два і три. І чотири роки (я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого). Але оскілько се буде ліпше ждати, аж Ви станете «дійсним учителем»? Правда, платня Ваша буде більше, але стілько Вашої сили, енергії, здоровля і самої охоти до життя буде надломане? Стілько розбитого часу буде в Вас! Як Вас той час замучить! Подумайте, що не раз оден рік з чоловіка зробить? А так – ніяк оно не буде гірше. Не буде гірше, як хтось від рання до вечора буде дбав про Вас. А в науці ніхто не буде вам перешкоджати. Чи маєте відвагу розпочати життя, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.] скажіть рішуче слово, я піду за Вами. Я би хтіла, щоби Ви на мене дивилися, як на рівного собі товариша, не як на «немічну жінку». Може, і я буду в чім немічна, я не знаю, але, може, буду в дечім сильна, як Ви.
Про «любов» я тут не пишу нічого. Се – свята, велика, окрема річ, і я її не хочу тут мішати. Она є і є, ще раз є і вічно буде…»
Описала О. Кобилянська, в яких умовах вони могли б мешкати, на які кошти спільно жити, зізнавалася, що вона трохи старша за нього: «Чудно мені, та я вже тут безпомічна. Я не відчуваю тої ріжниці – властиво, що мало мене «старою» зробити… Я їх затру, тії роки, і они
