Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський

«Бруно, вчорашній день, яким я так тішилася, прагнучи відродити ним і започаткувати нову еру давніх неділь, залишив у мені легкий осад невдоволеності: ми майже не розмовляли одне з одним, а ті поверхові, інтелігентські розмови з чужими людьми є власне тим, від чого я тікаю. Скільки брехні, скільки штучних, механічних відчуттів і ніби-зацікавлень вони провокують, змушуючи до штучної активності! А може, ми тікаємо одне від одного підсвідомо, і звідси це оточування себе від певного часу чужими, хоч би скільки ми зустрічалися? Може, так діється тому, що вплинули і зробили своє всі ці голоси про подібність, і ми не хочемо тепер занадто оголюватися одне перед одним? Якою сумною є така скнарість, якою непродуктивною. Скільки лихого може наробити людська дурість, і як сумно, що власне вона має таку владу навіть над найістотнішою потребою та найглибшою тугою людини. Бо прецінь давні наші розмови і наш контакт були однією з тих нечисленних, чудових речей, які трапляються раз у житті, а може, навіть раз на кілька чи кільканадцять безнадійних, безбарвних життів».

У відповідь на лист, з якого взято наведений уривок, Шульц негайно запропонував повернутися до давніх контактів, нагадуючи, що колись прагнув поширити їх на всю сферу особистого життя і що він шкодує, що цього не трапилося. Пропозиція породила у відповідь сперті на спогадах рефлексії, які свідчили про пильне знання психіки Шульца, а також згоду на пропозицію в діапазоні творчого, мистецького спільництва. Про це свідчить уривок із відповіді Дебори за 7 грудня 1938 року:

«…переходжу до останнього листа. Я хотіла би пройтися разом із Тобою рядок за рядком — у розмові. Не лише тому, що Ти так серйозно жадаєш серйозної реакції — «не аби чим» — але тому, що він надається на проблематизацію. А коли ми будемо — може, найближчої неділі? — читати того листа, перечитаймо ще й іншого, той, якого Ти написав, довідавшись про заручини, і мого листа того часу, здається так і не надісланого, а може не в тій формі надісланого. […] Чи є якийсь зв'язок? Є якась така дивна, ірраціональна асоціація рефлексії в мені; випадково прочитавши вищезгаданий лист безпосередньо перед останнім, я уклала таку конфігурацію рефлексії: чи не тому я не зробила висновків із першого, бо не вірила в його буквальність? Бо поставилася до нього, попри те, що сама тоді відчувала подібними категоріями і так розпачливо, як радше до поезії на тему, аніж дослівного освідчення, бо не вірила, що Ти вмієш насправді бажати життя і щастя, але одразу транспонуєш ту тугу на чисте, сублімоване переживання, і цим потроху вдовольняєшся, тією поезією життя, тим екстрактом чудесності, не бажаючи чи не вміючи потратити грубу й сіру сировину, сповнену нудьги й труду? Ймовірно, так я відчувала, маючи зрештою в руках певні докази, як мені, може, неслушно, здавалося. Потім ми дозріли. Пункт ваги нашого життя перемістився на формулювання життя, і ось сьогодні Ти пишеш мені листа про пошуки щастя власне і насамперед на цій платформі. Про пошуки разом. Я приймаю…»[31]

Контакт був відновлений, проте обмежився лише обміном листами. Зрештою, залишилося вже дуже мало часу: через несповна дев'ять місяців вибухнула війна. Кореспонденція тривала у часи совєцької влади і ще пізніше, після приходу гітлерівського окупанта, аж до миті, коли Дебора, впавши у крайню апатію та байдужість, не могла вже спромогтися навіть на листа. Її літературна творчість — далека від мистецьких вершин Шульца — менше нас тут цікавить, хоча, з іншого боку, заслуговує на згадку. Але особа Дебори Фоґель та її доля обходять нас насамперед з уваги на зв'язки із Шульцом, з огляду на те, що вона була йому найкращою, найбільш надихаючою інтелектуально й творчо Музою.

Як уже було сказано, Цинамонові крамниці поставали для одного читача: адресатки листів, які надходили з Дрогобича до Львова. Отож була збережена — так потрібна Шульцові, сприятлива для нього — інтимність контакту між творцем і читачем. Він апелював лише до смаку й точки зору єдиної довіреної особи. Це не обтяжувало його гнітючим тягарем відповідальності щодо смаків літературних клік, остраху перед гримасами офіційної критики. Цих відчуттів йому судилося зазнати щойно пізніше — після дебюту, — і не раз він стверджував, що вони паралізують його, заміняючи затишну безпосередність переказу кудись — на сповнене загрозливого неспокою творче діяння, адресоване в невідоме. Бо, може, найістотнішим для Шульца був не спільник, а мудрий адресат, довірений слухач. Без такого резонансу він чувся, попри усвідомлення, що в нього є багато читачів, самотнім, хоча як мало хто міг влучно оцінити свою творчість.

Тож він потребував, щоб його вислухали та утвердили в собі — не лише Муза, але й мало не кожна зичливо й зацікавлено налаштована особа. Звідси така рясна, проваджена з багатьма людьми водночас, кореспонденція. «Колись я знаходив вихід для своєї енергії у написанні листів, то була тоді єдина моя творчість», — звірявся він у листі в 1936 році. І часто додавав із притиском, що той період з-під знаку епістолографічної творчості здається йому особливо багатим, повним і квітучим — епохою поступового постання літературного шедевру, який він запечатував частина за частиною в конверт і вкидав до поштової скриньки. Мабуть, жоден твір красного письменства не народився таким особливим, а водночас природним чином.

Фантоми і реальність

На рисунках і гравюрах Шульца, повних демонічної аури, ідолопоклонства перед кумиром жінки-приборкувачки, в нав'язливо еротичних сценах, перенесених у виміри міфології, уважний спостерігач неодмінно помітить повторення одних і тих самих облич, фігурування у багатьох рисунках ідентичних фізіономій. Серед чоловіків-карликів, які плазують біля ніг жінки, зазвичай повторюється постать самого Шульца, цибуляста голова його приятеля Мундка Пільпеля, Шульцового шваґра інженера Гофмана та інших близьких йому людей. Серед владних жінок, які царюють на рисунках, можна розпізнати постаті обожнюваних ним дрогобичанок: Мілі Люстіґ, Тинки Купферберґ чи Фридерики Веґнер, а також багатьох інших. Їхні ролі на рисунках були фантастичні, одяг — значно скупіший, аніж той, в якому Шульц мав нагоду їх бачити, — лише обличчя залишилися тими ж. Галюцинації Шульцівського мистецтва, велівши їм існувати в демонологічній сфері, перемінивши їх у фантоми, не позбавляли їх посвідчення особи: обличчя. Схожість рис тут завше влучно схоплена. Один дрогобичанин, упізнавши в довгоногій німфі на рисунку Шульца свою дружину в костюмі Єви, гостро картав Шульца, а дружину почав підозрювати — цілком безпідставно — у позуванні оголеною.

І в літературній творчості Шульца