Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
І тисяча шістсот страт за кілька тижнів показали, що цього разу, як виняток, Фуше казав правду.
Заходившись коло тієї бойні й натхненно звітуючи про неї, Жозеф Фуше і його колеґа не забули й про друге згубне доручення Конвенту, яке мали виконати в Ліоні. Вже першого дня вони поскаржились до Парижа, що за їхнього попередника визначене декретом руйнування міста відбувалося «дуже повільно», — «а тепер міни прискорять руйнівну роботу, вже взялися до діла сапери, й за два дні Белькурові будівлі будуть висаджені в повітря». Як найгарніші, ті уславлені фасади, що їх за Людовіка XIV збудував учень Мансара, були приречені першими. Мешканців тих будинків брутально вигнано на вулицю, і за кілька тижнів сотні безробітних чоловіків та жінок безглуздо й дощенту зруйнували пишні архітектурні витвори. В нещасному місті тільки й чулися стогони та зітхання, гарматні постріли й гуркіт обвалених стін. Комітет «de justice» винищував людей, комітет «de démolition» — будинки, а комітет «des substances»[14] нещадно реквізував життєві засоби, матеріали й цінності. Від підвалу до горища обнишпорювано кожен будинок, шукаючи причаєних людей і сховані скарби; двоє чоловіків, Фуше та Коло, повсюди насаджували терор, а самі, невидні й невсипущі, ховались у своїй кам’яниці під охороною варти. Вже найкращі палаци зруйновано, в’язниці, хоч у них без упину напихали нових арештантів, наполовину спорожніли, крамниці виметено, тисячі людей зросили кров’ю Бротійські луки — аж нарешті двоє сміливих громадян зважились (а тут і головою можна було накласти!) мерщій податися до Парижа й благати Конвент, щоб той не дав стерти з лиця землі все місто. Зрозуміло, текст їхньої супліки був дуже обережний, ба навіть запобігливий, і починався з похвали та уславлення геростратівського декрету, «написаного немов самим генієм Римського сенату». Але далі посланці благали про «ласку до покаянних грішників, до слабких, що схибнулися, і — наберімося сміливості сказати — до тих, що й зовсім невинні».
Але проконсули вчасно дізналися про таємне звинувачення, і з кур’єрською поштою до Парижа помчав красномовніший Коло д’Ербуа, щоб негайно відбити удар. Наступного дня він набрався зухвальства і в Конвенті та серед якобінців, замість виправдовуватись, нахвалявся масовими стратами як новою формою «гуманності». «Ми хотіли, — казав він, — щоб народ не потерпав від жахливого видовиська багатьох послідовних страт; через те комісари ухвалили вбивати всіх зрадників і засуджених в один день, породивши цим прагненням справжнє розчулення (véritable sensibilité)»; у якобінців Коло ще палкіше вихваляє нову «гуманну» систему: «Авжеж, нам закидають, що ми одним залпом покінчили з двома сотнями засуджених, а хіба ви не знаєте, що це робилося з жалю? Коли ґільйотинують двадцятьох, то останній з них умирає двадцять разів, а тут двадцятеро зрадників гине воднораз». І справді, ці зужиті фрази, похапцем витягнені з кривавого каламаря революційного жарґону, справили враження. Конвент і якобінці схвально приймають пояснення Коло, цим самим даючи проконсулам патент на дальші екзекуції. Того ж дня Париж святкує похорон Шальє в Пантеоні — честь, виявлена доти тільки Жанові Жакові Руссо та Маратові, — а його полюбовниці, як і Маратовій, призначають пенсію. Мученика привселюдно проголошено національним святим, а всі насильства Фуше й Коло визнано за праведну помсту.
І все-таки відтоді обидва почуваються вже незатишно, загрозливе становище в Конвенті, його хитання між Дантоном і Робесп’єром, поміркованістю й терором вимагали щонайбільшої обережності. Отож вони вирішили поділити ролі: Коло д’Ербуа залишався в Парижі, щоб приглядатися до настроїв у комітетах і в Конвенті, щоб гарячим і грубим словом першому відбити будь-який можливий закид, а дальші страти припали на долю «завзяття» Фуше. Для нас багато важить, що протягом певного часу Жозеф Фуше був необмеженим самовладцею, бо згодом він спритно намагався зіпхнути всі насильства на свого щиросердого колеґу. Та факти засвідчують: і тоді, коли він урядував сам-один, покоси смерті були не меншими. За день розстрілювано п’ятдесят чотири, шістдесят, сто чоловік — хоч Коло й не було, — обвалено міські мури, підпалено будинки, спорожнено стратами в’язниці, а Жозеф Фуше й далі аж реве, приправляючи власні дії хвальковитими кривавими словами: «Народ схвалює і вітає вироки трибуналу, що дбають про його спокій, наганяючи страх самим злочинцям. Помиляється, хто гадає, ніби ми колись хоч когось ушанували помилуванням: такого ми не зробили ні разу!»
Аж раптом — що сталося? — Фуше змінює тон. Тонким нюхом він здалеку зачуває, що вітер у Конвенті от-от повернеться, до нього вже не докочується відлуння дзвінких екзекуційних фанфар. Його друзі-якобінці, такі ж атеїсти, як і він, — Ебер, Шомет, Ронсен, — чомусь раптом, і то назавжди, замовкли, їх усіх зненацька вхопила за горлянку безжальна Робесп’єрова рука. Завжди спритно маневруючи між нещадністю й жалісливістю, всіма засобами пробиваючи шлях то вліво, то вправо, цей тигр-мораліст несподівано накидається з засідки на ультрарадикалів. Він виманив Кар’єра, що в Нанті не менш радикально топив, ніж Фуше в Ліоні розстрілював, до Парижа — звітувати перед Національними зборами. У Страсбурзі через свого поплічника Сен-Жюста затяг на ґільйотину несамовитого Євлогія Шнайдера, прилюдно назвав дурницями і скасував у Парижі атеїстичні народні вистави, що їх запровадив Фуше в провінції та Ліоні. Як і завжди, стривожені й перелякані депутати роблять усе, досить Робесп’єрові кивнути.
Давній страх опановує Фуше: опинитися не з більшістю. Терористів повалено — навіщо й далі бути терористом? Ліпше негайно перекинутись до поміркованих, до Дантона й Демулена, що вимагали тепер «трибуналу милосердя»; слід негайно розгорнути плаща для свіжого вітру. 6 лютого Фуше раптом наказує припинити розстріли, і тільки гільйотина