Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

до могутнього й непомильного інстинкту, що небезпеку найкраще долати, йдучи їй назустріч, вожді після смерті Шальє відмовились від будь-якої згоди з його катами. «Potius mori quam foedari», «краще загибель, ніж угода», ліпше до семи воєн додати ще одну, ніж укласти мир, що засвідчив би слабкість. І відчайдушний нездоланний порив, нелогічне й шалене завзяття врятували Французьку революцію, як згодом і російську (якій одночасно на півночі й півдні, на заході і сході загрожували англійці та найманці з усього світу, леґіони Вранґеля, Денікіна й Колчака), в мить найбільшої небезпеки. Й не зарадило, що налякані ліонські городяни вже не криючись набирали військо з роялістів і доручили його королівському генералові, — з селянських садиб та з передмість виходили пролетарські солдати, і 9 жовтня республіканська армія штурмом узяла охоплену повстанням другу столицю Франції. Мабуть, цим днем Французька революція пишалася найдужче. Коли голова Конвенту врочисто підвівся й повідомив про остаточну капітуляцію Ліона, всі депутати зірвалися на ноги, обіймалися, тішились і раділи: на мить, здавалося, щезли всілякі чвари. Республіку врятовано, країна засвідчила світові непоборну силу, гнів і могутність народної республіканської армії. Та, на лихо, гордість мужністю переможців перекинулась у вихваляння, в трагічну забаганку заступити тріумф терором. Страхітливим був порив до перемоги — тепер такою самою буде й помста переможеним: «Треба всім показати, що Французька республіка, молода Революція найсуворіше покарала тих, хто підняв руку на трибарвний прапор». І Конвент, поборник гуманності, зганьбив себе на ввесь світ декретом, що спирався на перші приклади історичних безумств — Барбаросу, що, мов дикий гун, сплюндрував Мілан, і на арабських каліфів. 12 жовтня голова Конвенту розгортає той страшний сувій, де запропоновано зруйнувати другу столицю Франції — і не менше. В цьому надто вже мало знаному декреті дослівно проголошено:

«1. Національний конвент за пропозицією Комітету громадського порятунку призначив Надзвичайну комісію з п’яти членів, щоб збройною рукою негайно покарати ліонських контрреволюціонерів.

2. Усі жителі Ліона мають бути роззброєні, і ту зброю слід передати захисникам Республіки.

3. Частину зброї слід дати патріотам, яких гнобили багатії й контрреволюціонери.

4. Місто Ліон треба зруйнувати. Треба знищити все, що належало заможним, залишаться тільки хатини злидарів, житла замордованих або переслідуваних патріотів, промислові споруди і будинки, що служать виховним і доброчинним цілям.

5. Назву Ліон слід викреслити зі списку міст Республіки. Віднині сукупність будинків, які залишаться, матиме назву Ville Affranchie.

6. Аби нащадки дізналися про злочин і покарання роялістського міста, на руїнах Ліона слід спорудити колону з написом: „Ліон воював проти свободи — нема вже Ліона“».

Ніхто не зважився суперечити божевільній пропозиції обернути в руїну друге за розмірами місто Франції. Давно вже немає мужності у французькому Конвенті: відколи в кожного над головою загрозливо зблиснула гільйотина, про милосердя і співчуття насмілюються тільки шепотіти. Сам себе залякавши, Конвент одностайно ухвалює вандалізм, а виконання доручає Кутонові, Робесп’єровому приятелеві.

Кутон, попередник Фуше, відразу збагнув безглуздя і згубність забаганки доброхіть зруйнувати найбільше промислове місто Франції, та до того ж його архітектурні пам’ятки, і то тільки на пострах. Першої ж миті він собі вирішив саботувати доручення. Але для цього необхідне майстерне прикидання. Тому Кутон іде на хитрощі, ховаючи свій потаємний намір пощадити Ліон, і притьмом заходжується вихваляти божевільний декрет про цілковиту руїну. «Співгромадяни, — звертається він, — читаючи ваш декрет, ми сповнилися захвату. Так, місто неодмінно буде зруйноване, і це стане великою наукою всім, хто наважиться підняти руку на Вітчизну. Серед усіх величних і могутніх каральних заходів Конвенту досі бракувало тільки одного — повного руйнування... Але, співгромадяни, будьте спокійні, запевніть Національний конвент, що його принципи — наші принципи, і його декрет буде виконаний буквально». Проте, мов гімном привітавши своє доручення, Кутон насправді навіть не думав його виконувати, задовольнившись самими театралізованими заходами. Скалічений на обидві ноги дитячим паралічем, проте окрилений духом незламної рішучості, він звелів у Ліоні винести свій паланкін на ринковий майдан, символічним ударом срібного молоточка позначав будинки, які підлягали руйнуванню, й доповів трибуналові про страшну помсту. Цим він угамував і найзапекліших. Пославшись на нестачу робочих рук, поставив до роботи лише кількох жінок та дітей, що pro forma[11] з десяток разів недбало копнули лопатою біля будинків; страчено всього кілька чоловік.

Почувши про такі відрадні новини, місто відітхнуло, вражене негаданим добром, діставши несподівану ласку. Але й терористи не спали, мало-помалу довідались про Кутонове милосердя й намагалися присилувати Конвент до насиль­ства. Скривавлений, знівечений череп Шальє, мов реліквію, привозять до Парижа, з бучною врочистістю показують у Конвенті і під захват юрби виставляють у соборі Богородиці Паризької. Cunctator’a[12] Кутона дедалі нетерплячіше осипають докорами: він млявий, повільний, боягуз — одне слово, не йому здійснювати таку показову помсту. Потрібен справді відважний і відповідальний депутат, справжній революціонер, що не сахатиметься крові й піде на крайнощі, чоловік із криці. Конвент зрештою перейнявся їхнім галасом і замість надто м’якосердого Кутона посилає в нещасне місто свого найвідважнішого трибуна — несамовитого Коло д’Ербуа (ходила чутка, ніби, ще як він був актором, його освистали в Ліоні, тож саме йому й годилося покарати ліонських городян); напарником Коло, а згодом і катом усього міста став архінайрадикальніший проконсул — сумнозвісний якобінець та ультратерорист Жозеф Фуше.

А чи був Фуше, так зненацька покликаний убивати, справжнім катом, «кровожерним», як називали тоді найзавзятіших терористів? За його словами, так. Мабуть, жоден проконсул у своїй провінції не був діяльнішим і завзятішим, революційнішим і радикальнішим за Фуше: він нещадно реквізував, плюндрував церкви, обдирав заможних, душив усякий опір. Але — його найпритаманніша риса! — терор він запроваджував тільки словами, наказами й погрозами, бо за всі тижні свого врядування в Невері і Кламсі не пролив ані крапелиночки крові. Коли в Парижі, мов та швацька машинка, стукотіла ґільйотина, коли Кар’єр у Нанті топив сотні підозрілих у Луарі, коли всією країною розкочувалось відлуння розстрілів, убивств і цьку­вань, то