Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

кривава подія. З тією відмінністю, що в наш час у ній нема нічого надзвичайного, бо як новина вона є занадто звичною, а як роман — занадто кровожерною.

Варто було б порадити реальному життю бути трохи стриманішим.

23 червня 1954 року,

«Ель Еспектадор», Богота

Провісники

Без сумніву, першою сенсаційною новиною — після створення світу — стало вигнання Адама і Єви з раю. То була б незабутня перша шпальта: «Адама і Єву вигнано з раю» (вісім колонок). «В поті чола твого їстимеш хліб», — сказав Бог. — «Ангел з вогненним мечем виконав учора вирок і стає на чати Едему». — «Яблуко стало причиною трагедії».

Скільки років тому сталась ця новина? На це питання відповісти так само важко, як і провістити, коли прийде час написати останній великий сенсаційний репортаж: про Страшний суд, який буде таким собі остаточним підсумком людського роду. Та поки настане та пора, хто знає, скількох змін зазнає журналістика, ота виснажлива діяльність, яка почалася тоді, коли один сусід розповів іншому про те, що робив третій напередодні увечері, і яка має цікавий різновид у наших містечках, де людина, яка щодня читає газети, на письмі коментує новину — в статті із недвозначним тоном передовиці або в легкому і несерйозному стилі замітки — відповідно до її важливості і того ж вечора читає це в аптеці, де громадськість вважає за свій обов’язок бути поінформованою.

Цей коментатор буденної події, якого можна знайти принаймні у сорока відсотках наших містечок, є журналістом без газети, людиною, яка займається своєю професією всупереч тій важкій і незмінній обставині, що в неї нема навіть ручного друкарського станка, аби висловлювати свої ідеї, тож вона висловлює їх у громадських місцях, з такими очевидними результатами, що, можливо, саме це безсумнівний доказ того, що журналістика є біологічною потребою людини, яка якраз через це здатна пережити навіть самі газети. Завжди буде людина, яка читатиме статтю на розі аптеки, і завжди (через люб’язність) буде група громадян, готових її слухати — хоча б для того, аби відчути демократичну насолоду не погоджуватись.

10 серпня 1954 року,

«Ель Еспектадор», Богота

Листоноша дзвонить тисячу разів
Візит на цвинтар загублених листів Якою є доля кореспонденції, яка не може бути доставлена. Листи для людини-невидимки. Заклад, де безглуздя є цілком природним. Єдині, хто мають законні повноваження розпечатувати листи

Хтось послав листа, що так і не дійшов за адресою і не вернувся до відправника. В момент його написання адреса була правильною, марка відповідною і цілком розбірливим ім’я адресата. Поштові службовці оформили його з ретельним дотриманням правил. Не було пропущено жодної ланки. Складний адміністративний механізм спрацював з абсолютною точністю — як для цього листа, котрий не дійшов, так і для тисяч інших листів, які були відіслані того ж дня і вчасно дійшли за призначенням.

Листоноша подзвонив кілька разів, звірив адресу, розпитав сусідів і отримав відповідь: одержувач переселився. Йому дали нову адресу з точними даними і лист врешті-решт потрапив у віконечко «до запитання», де перебував у розпорядженні свого одержувача протягом тридцяти днів. Тисячі людей, які щодня йдуть на пошту шукати листа, який ніколи не був написаний, бачили там листа, якого таки написали, але він ніколи не дійде за призначенням.

Листа повернули відправнику. Та відправник також змінив адресу. Ще тридцять днів його лист зберігався у віконечку «до запитання», заки він питав себе, чому немає відповіді. Нарешті те просте послання, ті чотири рядки, в яких, можливо, не мовилось чогось важливого, або які, можливо, були визначальними в житті людини, кинули в мішок, до тисячі інших перемішаних анонімних листів, і відіслали в убогий і запилюжений дім під номером 567 на Восьмій вулиці. Це і є цвинтар загублених листів.

Епістолярний розшук

Через цей одноповерховий дім із низьким дахом і облупленими стінами, де, схоже, ніхто не жив, пройшли мільйони листів, за якими ніхто не питав. Декотрі з них обійшли цілий світ і повернулись до місця призначення — дожидати свого адресата, який, можливо, вмер, чекаючи листа.

Цвинтар листів схожий на цвинтар людей. Спокійний, безмовний, з довгими і похмурими проходами і темними галереями зі стосами листів. Проте на відміну від того, що діється на цвинтарі людей, на цвинтарі листів мине багато часу перед тим, як надію буде втрачено. Шість методичних, скрупульозних, вкритих іржею рутини службовців продовжують робити все можливе, аби знайти сліди, які б дали змогу встановити місцезнаходження невідомого адресата.

Троє з цих шести осіб — єдині в країні, хто може розпечатати листа без того, щоб бути притягнутим до відповідальності за порушення таємниці листування. Та навіть цей законний захід у більшості випадків є марним: текст листа не виводить на жоден слід. І дещо дивніше: з кожної сотні конвертів з наліпленими марками, відправлених на помилкову адресу, принаймні два не містять всередині нічого. Це листи без листів.

Де живе людина-невидимка?

Зміна адреси одержувача і відправника, хоча й може видатися надзвичайною, є чимось найпростішим і найчастішим. Працівники відділу незатребуваних відправлень — саме такою є офіційна назва цвинтаря загублених листів — втратили лік ситуаціям, які можуть постати в заплутаному лабіринті заблуканих послань. В середньому зі ста незатребуваних листів, які вони отримують щодня, щонайменше десять — із наклеєними як треба марками і належним чином відправлені — мають абсолютно чисті конверти. Їх називають «листами для людини-невидимки», і опустив їх у поштову скриньку той, кому спало на думку написати листа комусь, кого нема і, відповідно, він ніде не живе.

Листи до Уфемії

«Хосе, Богота», — написано на конверті одного із загублених листів. Конверт розпечатали і знайшли всередині складений удвоє лист, написаний і підписаний «Діогеном». Єдиний слід, аби знайти його одержувача, — це звертання: «Любий Енріке».

Рахують на тисячі листи, які прийшли у відділ незатребуваних відправлень і на чиїх конвертах було написано лише ім’я