Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

За свідченням сучасників, у великому залі половина публіки його не чула і йшла розчарована. Інші, хто не володів достатньою ерудицією, а Маклай на таких ніколи не розраховував, його не розуміли і теж здивовано знизували плечима. Та коли напередодні виголошена промова наступного дня з'являлась у пресі з потрібними поясненнями, вона справляла на людей разюче враження.

У своїх усних виступах Маклай нікого не цитував, ніде нічого не запозичав і не допускав ніякого перефразування вже відомого. Всі його промови за матеріалами відзначалися цілковитою новизною, захоплюючою сюжетною побудовою, дуже цікавою, часто приголомшливою інформацією і, коли вже були опубліковані, надзвичайною пристрасністю.

Ще однією примітною особливістю його публічних виступів було те, що говорив він, як правило, про великі світові проблеми: або про ті, що вже хвилювали людство, або про майбутні.

Тепер, читаючи його праці, ми можемо пересвідчитись, з якою дивовижною ясністю бачив він майбутнє нерідко на добру сотню років наперед. Кажучи, наприклад, про неминучу загибель світової колоніальної системи, він називав народи, які визволяться з-під колоніального гніту найпершими: Індія, Бірма, Єгипет, Індонезія — країни найдавніших культур.

Пророчою була і його промова на зібранні Ліннеївського товариства:

«Буде помилкою думати, що мої заняття морською біологією — відхід від основної програми моєї наукової діяльності чи роздвоєння моїх наукових інтересів. Це не зовсім так. Головна й незмінна мета мого життя — служіння науці про людину. До цієї науки я залучаю порівняльну анатомію, антропологію, етнографію і ряд супутних галузей, які роблять об'єктом своєї уваги людину і те, що має до неї безпосереднє відношення. Але, мені здається, робити людину об'єктом свого наукового інтересу й при цьому лишатися байдужим до її потреб — означає бути їй не істинним другом, а всього лише стороннім спостерігачем її біологічного існування. Безглуздо лікувати недуги людського тіла, не дбаючи про те, щоб людина не відчувала голоду, спраги, фізичного й духовного гніту. І навряд, на мій погляд, заслуговує на схвалення діяльність ученого, який, відгородившись суворою академічністю, не бачить і, що найгірше, не бажає побачити за своєю працею благо людства.

Я усвідомлюю, що, можливо, трохи випереджаю завдання науки сьогоднішнього дня. Але завдання, яке я висуваю сьогодні, завтра, тобто в недалекому прийдешньому, стане невідкладним. Охоче припускаю, що в такій країні, як Австралія, чиї життєві ресурси навіть не піддаються обліку, розмова про голод у майбутньому зараз може видатися безглуздою. Але покладатись на невичерпність дарованого природою було б помилкою.

Якщо ми, ті, хто взяв на себе тягар науки, маємо намір бути гуманістами в істинному значенні цього слова і дбати про благо людства не лише нині, а і в майбутньому, ми повинні, на мій погляд, пам'ятати про зворотний бік усіх наших гуманістичних ідей, котрі через певний час, безперечно, переможуть. Світ визволиться від людиноненависницьких забобонів, від рабства, від нібито обгрунтованих претензій одного народу пригнічувати інший народ, людство зрозуміє злочинність насильства, жорстокості, нерівноправності, люди всіх націй і рас збагнуть, що між собою вони рівні і кожен з них наділений від народження рівним правом на життя і життєві блага. Наука позбавить людство епідемій, багатьох поки що невиліковних хвороб, полегшить працю людей, збагатить їхні душі і розум прекрасними ідеалами. Та-все це перетвориться на утопію, якщо людство постане перед проблемою світового голоду.

Я стверджую: така небезпека існує! Вона криється в тому, що населення земної кулі бурхливо зростає вже тепер, а в міру поступу людства до гуманістичних ідеалів зростатиме ще більше. Тим часом площі земель, придатних для оранки й випасів, враховуючи й поступовий розвиток зрошуваного землеробства, мають природні обмеження. Ясна річ, людство з часом навчиться одержувати з кожного квадратного метра оранки більше, ніж одержує сьогодні. Проте воно ніколи не зможе збільшити водні й мінеральні ресурси землі. Величина ця постійна, і, очевидно, саме вона визначить межі врожайності.

Картина, як бачите, ідилічна з одної сторони, зовсім інша із зворотного боку, і, хоч би як ми намагались дивитися на світ оптимістично, нам доведеться визнати загрозу реальною.

Але, джентльмени! Прошу не вважати мене за одного з послідовників Томаса Мальтуса, який ділив свій час між душеспасенними проповідями благочестивого теолога і написанням філософських трактатів, які загрожували людству самоїдством, коли воно не почне розмножуватися за регламентом.

Як природодослідник і матеріаліст, що повірив у закономірний і доцільний устрій живої природи, я заявляю: рівновага між народонаселенням і життєвими ресурсами людства не буде порушена ніколи. Створюючи людство як свою складову частину, жива природа не була тим чудово відлагодженим організмом, яким вона є, якби одне із своїх творінь позбавила джерел життя. Тоді б весь організм природи був приречений на поступове, а потім і цілковите руйнування, бо закони природного розвитку втратили б свою організуючу силу і взагалі перестали б бути законами.

Втратилася б усяка доцільність, а без доцільності нема й не може бути життя, бо недоцільна суть непотрібна. Однак ніхто з нас не ризикне стверджувати, що сонячна енергія, призначення якої творити життя, завтра вичерпається. Можливо, колись, у надзвичайно віддаленому майбутньому, сонце охолоне, та поки воно світить, його енергія доцільна, і тому доцільна жива природа Землі і все, що її складає, а отже, доцільне й людство.

Чому доцільна жива природа? Тому, що вона поглинає зайву сонячну енергію, здатну в противному разі зруйнувати нашу планету.

Закономірне й інше питання: для чого створено нас, людей, яке наше призначення? На жаль, відповісти на це запитання з цілковитою певністю важко, але, я думаю, наше призначення в тому, щоб, пізнаючи механізм життя, стверджувати його як шедевр Всесвіту. Не випадково, а закономірно людина прагне прекрасного, шукає шляхи його створення. А життя у своїй основі є прекрасне над прекрасним, вищий шедевр.

Пізнати життя, всю механіку Всесвіту — ось, на мій погляд, наша мета. Але завдання це таке складне й величезне, що одному мільярду двомстам мільйонам чоловік, які становлять нині людство, воно, очевидно, не під силу. Тому бурхливе зростання народонаселення, яке лякає багатьох, не біда, а необхідність, потреба часу. І цілком закономірно постає питання про «нові джерела харчування. Декого воно жахає: «Де взяти, як прогодувати?» І жах теж закономірний. Він спонукає нас думати, шукати. І ми