Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Елеонора Честер захоплювалася проблемами природознавства і, хоч була дуже побожна, вважала себе реалісткою. Свого пацієнта вона, видно, покохала й після його смерті продовжувала писати йому листи, знаючи, що він ніколи вже їх не одержить. Писала й складала в скриньку. «Я знаю, дорогий Маклай, листи в той світ, де ви тепер, не йдуть, але в думках своїх я все ще бачу вас живим і не можу не поділитись…»
Поки Маклай жив на острові Четверга, в нього закохалась і доросла дочка Честерів Грейс. Вона теж писала вченому листи й навіть намагалась оженити його на собі. Завжди бездоганно коректний, Маклай відповідав їй спочатку чемно, потім раптом несподівано різко:
«Ви просите поспівчувати Вам, але я зовсім не розумію, як можна співчувати людині, яка в повних вісімнадцять років не в змозі знайти собі заняття, та на додачу ще й впадає у меланхолію? Чого ж Ви вчились і з якою метою читаєте книжки? Тільки для розваги, щоб розвіяти меланхолію? Тоді, не критимусь, Ви уявляєтесь мені людиною зовсім пустопорожньою, і я не думаю, що співчуття Вам у такому становищі мало б якесь виправдання. У вісімнадцять років треба знати, що ти повинен робити, яким чином і навіщо. Треба ясно бачити своє призначення й бути готовим виконати свій обов'язок, інакше, якщо людина в такому віці все ще не зрозуміла, в чому полягає її обов'язок, вона при всіх своїх природних здібностях ризикує перетворитись у кислого буркотуна або в нудного, нікому не цікавого обивателя… Доля, тобто плин життя, скоряється тим, хто вміє і наполегливо прагне цим плином керувати. І різниці між чоловіками й жінками тут немає і не повинно бути.
Тепер про Вашу пропозицію. Правду сказати, мені шкода часу відповідати на неї, та ради поваги до Вашої матусі відповім.
Чому Ви гадаєте, що мені потрібні Ваші рука й серце? Передусім, люба панно, я майже вдвічі старший за Вас. При такій різниці в роках навіть за взаємною згодою шлюб був би протиприродним і тому потворним.
До того ж звідки Ви взяли, що я збираюсь одружуватись? Можете взяти до відома: такого наміру я не маю. І для Вас таки хочу додати: я терпіти не можу жінок, які, манкіруючи своєю належністю до «слабкої статі», вважають за можливе жити, ніяким ділом не виправдовуючи свого існування, але при цьому претендують на співчуття, повагу й навіть поклоніння. І повага, і тим більше поклоніння мають бути заслужені діянням, працею, проте аж ніяк не самою тільки «милою зовнішністю».
Прошу Вас більше не докучати мені…»
І раптом Маклай усе-таки одружився! Його друзі були вражені. Як? Маклай, той, хто ніколи не міняв своїх переконань, зрадив самого себе?
«Мене й тепер ще запитують, що спонукало Маклая відмовитись від своєї упередженості щодо шлюбу, і, запитуючи, багато хто вбачає у мені відьму, яка обкрутила людину-скелю. Іншим, навпаки, здається, що я принесла себе в жертву, але жертва ця нібито викликана марнославним бажанням називатися дружиною великої людини й тим забезпечити собі місце в історії. Що я можу сказати на це? Найохочіше люди вірять у те, що самі вигадали й у що їм хочеться вірити. А правда тим часом простіша чи складніша або суть її зовсім інакша.
Так, ініціатива в організації нашого шлюбу належала мені. Як казав згодом Маклай, я зіграла роль пушкінської Татьяни, але була наполегливішою і добилась успіху.
Я любила Маклая і за нього боролася, знаючи, як він страждав, гадаючи, що піде з життя, не лишивши після себе роду-племені. І повірять мені чи ні, скажу, не кривлячи душею: любов моя була безкорисливою. Якби він одружився з іншою, я все одно була б рада, що його сімейне життя нарешті влаштувалось. Та коли я зрозуміла, що мої почуття він поділяє, я повелась енергійно. Ті, хто вважає, ніби Маклай давав обітницю безшлюбності, помиляються. Якби він справді давав собі таку обітницю, наш шлюб не відбувся б. Не з тих він був людей, хто міняє свої ухвали. Він сумнівався в своєму праві одружуватись, а не відкидав можливість шлюбу взагалі. Його зупиняла турбота, що сім'я з її обов'язками і клопотами перешкодить йому завершити його справу. З другого боку, не хотів залишати вдову і сиріт — він знав, що скоро помре, і це була в нього не якась там манія, а серйозне визначення лікаря. Адже він був медик і розумів, скільки може витримати такий організм, як у нього.
Усвідомлення близького кінця спонукало його лічити дні й години. Йому все здавалося, що він витрачає час марно, хоч більшого напруження в роботі я не можу собі уявити. Крім двогодинної перерви на обід і відпочинок, він щоденно працював десять-одинадцять годин. І я не пригадую, щоб праця його гнітила. Якось, здається, кореспондент «Дейлі міррор» запитав його, що він вважає найпрекраснішим. «Працю, — швидко сказав він і, поміркувавши, додав: — Авжеж, працю. У ній найповніше проявляється життя, а що може бути прекрасніше за життя?»
Над письмовим столом у нього завжди висіли два вислови Петрарки: «Коли я думаю про скороминучість життя, мене сповнює тривогою той обсяг роботи, яку я почав». І другий: «Коли я працюю, я вільний… я живу».
У душі я не вірила, що його так скоро не стане. Страхітливо було в це повірити, але мені доводилося вдавати, що я вірю і ставлюся до цього з розумінням неминучого. Інакше він вважав би, що я не усвідомлюю, яке на мене чекає випробування, і в нас усе б розладналося. Потім я мала переконати його, що буду йому в його ділі не веригою, а милицею. Я розуміла, що жити для себе він не може і, звичайно, при всьому своєму джентльменстві не зможе достатньо приділяти уваги моїй персоні. Для дружини така перспектива була не
