Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Маклей вважав, що різниця в переконаннях і поглядах, якщо вона нікому з друзів не завдає особистої шкоди, для дружби не перешкода. Коли кореспондент сіднейської газети «Трібюн» уже після від'їзду Маклая з Австралії запитав сера Уїльяма, як вони один з одним уживалися, будучи, по суті, ідейними ворогами, у відповідь той весело сказав:
— Правда, ви так вважаєте? Ми якось цього не помічали.
— Надівали, зустрічаючись, темні окуляри?
— Та навіщо? Ніхто з нас не був дальтоніком. Ми просто намагалися не псувати один одному нерви, і кожен лишався при своїй думці. По-моєму, свої переконання нав'язують іншим лише засліплені манією, величі деспоти або політики, не впевнені в стійкості свого становища. Я думаю, дружба між людьми будується на відчутті такту і взаємній повазі, а не на неодмінній єдності поглядів. Тоді це вже союз однодумців, а я, кажучи про дружбу, маю на увазі щось більш земне, такий зв'язок людини з людиною, який породжений не розумом, а серцем, простим бажанням робити один одному приємне й від цього діставати задоволення. Я завжди відчував радість, коли радісно було Маклаєві чи йому щось вдавалося. Правда, його ідеї викликали в мене іноді щось схоже на прикрість, та я намагався про них не думати. Адже я можу щось не розуміти, я не геній… А втім, під три чорти ваші ідеї! Я глибоко поважав Маклая…
У цьому був весь Маклей, покровитель і друг Маклая. Віддамо ж йому належне хоча б тепер, через сто років.
* * *За сімнадцять з лишком років своїх майже безперервних мандрів по світу Микола Миколайович Миклухо-Маклай зібрав безліч дуже цінних наукових фактів і спостережень, але, за винятком кількох щоденників і розкиданих по різних журналах, переважно зарубіжних, статей та невеликих нотаток, мало що встиг обробити. Ось що писав у цьому зв'язку після його смерті один з його біографів і друзів, німецький доктор природознавства Отто Фінш:
«Коли одного разу в тісному колі фахівців у Берліні (1886 року) зайшла мова про Миклухо-Маклая, я був єдиний його захисник. Усі з повагою говорили про його мандрівки й спостереження, але докоряли йому за те, що протягом п'ятнадцяти років він не пішов далі попередніх повідомлень, і висловлювали навіть сумнів, щоб, з огляду на його непостійність, можна було чекати від нього закінченої праці. Адже й тоді, коли, забезпечений матеріально, він повернувся з Петербурга в Сідней, де міг два роки працювати без будь-яких перешкод, про його велику працю не було ніякої чутки… Як він сам казав мені, у нього зовсім не було наміру публікувати описи своїх подорожей, а тільки суто наукові результати своїх досліджень. Та як і в подорожах він нерідко робив несподівані відхилення, так і в наукових працях багато що на ходу мінялося. Щоразу він брався до чогось нового, полишаючи недоробленим старе, і, врешті, все зоставалося незакінченим. В усякому разі, йому не можна дорікнути за багатописання, бо все, що він опублікував, зводиться до кількох десятків номерів, з яких найбільший за обсягом не перевищує 40 сторінок в одну восьму частку друкованого аркуша. Це небагато, але і в цьому, правда, є таке, що за великою кількістю власних спостережень важить більше, ніж якийсь том талановитої компіляції… Хоч би як думали про Миклухо-Маклая та про його дослідження, він належав принаймні до найсумлінніших і найстаранніших спостерігачів і незмінно дотримувався такої об'єктивності, яка одна тільки веде до правильних наукових підвалин, тому і в невеликому лишив особливо цінний матеріал… В усьому він проявляв себе справжнім ученим, і наука, незважаючи на неповноту його робіт, має всі підстави зберегти про нього вдячну пам'ять на всі часи».
У Європі ті з учених, хто визнав доказовість його антирасизму і порвав з полігенізмом, чекали від нього фундаментальних праць з антропології, етнографії та порівняльної анатомії. А в Росії, де расизму ніколи не було і який тому нікого з широкої публіки особливо не хвилював, цікавилися здебільшого описами його подорожей. Навіть Лев Толстой вважав ту науку, якою він займався, менш важливою, ніж соціально-психологічний бік його мандрів. Писав йому в 1886 році:
«Вельмишановний Миколо Миколайовичу! Дуже вдячний за надіслані Ваші брошури. Я з радістю їх прочитав і знайшов у них дещо з того, що мене цікавить. Цікавить — не цікавить, а зворушує і викликає захват у Вашій діяльності те, що, наскільки мені відомо, Ви перший, безперечно, дослідом довели, що людина скрізь людина, тобто добра, товариська істота, у спілкування з якою можна й належить вступати тільки добром та істиною, а не гарматами й горілкою. І Ви довели це подвигом істинної мужності, яка так рідко трапляється в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть її і не розуміють.
Мені Ваша справа уявляється так: люди жили так довго під облудою насильства, що наївно впевнилися в тому, і ті, хто чинив насильство, і ті, кого насилували, що оці ось потворні стосунки людей, не тільки між людожерами й нехристиянами, але й між християнами, і є найбільш нормальні. І раптом одна людина під приводом наукових досліджень (прошу, вибачте мені за відверте висловлювання моїх переконань) появляється одна серед найстрашніших диких, озброєна замість куль і багнетів тільки розумом, і доводить, що все те потворне насильство, яким живе наш світ, є лише давній віджилий Humbug (обман. — О. І.), від якого давно час звільнитися людям, які хочуть жити розумом. Ось це у Вашій діяльності зворушує і захоплює, і тому я особливо бажаю Вас бачити й увійти в спілкування з Вами.
Мені хочеться сказати Вам таке: якщо ваші колекції дуже важливі, важливіші за золото, яке зібране досі в усьому світі, то і в цьому разі всі Ваші колекції, всі наукові спостереження ніщо в порівнянні з тим спостереженням про властивості людини, які Ви зробили,
