Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Пославшись на авторитет Ліннеївського товариства, сер Уїльям мав підстави думати, що його повноваження Товариство підтвердить і заперечувати проти створення міжнародного музею-інституту ніхто з ліннеївців не буде. Адже музей належав Маклеєві. До того ж він був членом правління Товариства і його банкіром.
І справді, другого ж дня Маклая обрали почесним членом Ліннеївського товариства і офіційно призначили його науковим консультантом музею-інституту Маклея, який віднині переходив під опіку Товариства і розглядався вже як міжнародний центр по вивченню австралійської фауни. Зважаючи на всесвітню відомість Маклая і його великі заслуги перед наукою, правління Товариства визначило йому платню на рівні академіка — 1200 фунтів стерлінгів на рік. Якщо не брати до уваги періодичних субсидій Російського географічного товариства, це була його перша в житті регулярна платня, на яку він міг не тільки безбідно жити, але й здійснювати свої подорожі по островах Океанії.
Звісно, обставин, які спонукали Ліннеївське товариство так високо оцінити заслуги іноземця, сам Маклай не знав. Та, певне, і не повірив би, якби йому хтось сказав, що причиною всього були не стільки заслуги, скільки симпатія, що виникла до нього у Маклея з першої хвилини. Судячи з протоколу розширеного засідання правління Товариства, на якому всі, починаючи з Маклея, говорили про нього багато приємного, зміст більшості виступів був надто вже близький до тексту статті з «Сідней морнінг геральд».
Це не означає, що до того дня про Маклая ліннеївці нічого не знали. Слава його на той час була вже надто гучна, і знати про нього знали, та насамперед як про знаменитого мандрівника, який не побоявся жити серед «жахливих» папуасів.
До речі, Маклай, що написав одного разу: «Моїм подорожам я не бачу краю», після свого другого перебування на Новій Гвінеї і потім аж до смерті терпіти не міг слова «мандрівник» — став сприймати його як щось таке, що принижує гідність серйозного вченого. «Погода в Мельбурні паскудна, — з незвичною для нього відвертістю скаржився він в одному з листів Уїльяму Маклею, — та набагато паскудніше почуваєш себе від доконечного обов'язку відбувати нудні врочисті прийоми, де тебе знову й знову проголошують мандрівником, цілком щиро вважаючи (аякже!), що роблять тобі приємність. І доводиться (куди подінешся?) кисло усміхатися замість того, щоб оголити шпагу. Далебі, ці люди ніколи не зрозуміють різниці між тяжкою працею, яка потребує постійних тривалих пересувань, і вештанням по світу знічев'я».
Різниця між ученим і просто мандрівником справді велика, та що вдієш, коли людей так полонить слово «мандрівник»? Воно — сама романтика. А кого вона не зачаровує? Так було і з Маклаєм. Його праці з антропології, етнографії, порівняльної анатомії, зоології, географії всі визнавали і заслужено цінували. А проте й багатьох учених вони вражали не так своєю оригінальністю і новизною, як тими географічними пунктами, куди заради них забирався Маклай. Дивлячись на нього, маленького, тендітного, з пишною бородою, яку він носив явно для того, щоб не видаватися хлопчиськом (зауважимо в дужках, що в тропіках, де Маклай провів довгі роки, борода завдавала йому неймовірних мук, від неї нестерпно свербіло все обличчя, але він усе одно її не голив, і, певне, тільки тому, щоб мати статечніший вигляд), люди дивувались, як у нього, фізично кволого й беззахисного, вистачало сил і хоробрості самому никати в хащах, де ніколи ще не ступала нога цивілізованої людини.
На той час в Маклаї ще ніхто не вбачав ученого, чия незвичайна універсальність була не чудом, а наслідком напруженої, ретельно продуманої підготовки до розв'язання грандіозного завдання: докопатися до істини в людській природі й на основі всебічно перевірених фактів створити нову Науку про Людину, яка, в свою чергу, дала б підстави для юридичного ствердження міжнародної рівноправності. Нікому ще не спадало на думку, що всі його праці, такі нібито різні, дуже міцно об'єднані однією спільною ідеєю: сукупністю всіх існуючих наук про людину не тільки спростувати теоретиків расизму, але й одночасно довести неспроможність мальтузіанства, яке, погрожуючи людству світовим голодом, проповідувало нібито неминучу необхідність боротьби із зростанням народонаселення і тим самим виправдовувало війни як найрадикальніший засіб зменшення кількості їдців на планеті.
«Наївно, любий друже, думати, — писав він уже відомій нам Елеонорі Честер, — що гуманізм переможе сам собою. Поки що він тільки абстракція, чудові, але нічим серйозним не підкріплені ідеї людей, які бажають добра таким, як самі. Для перемоги ж гуманістичних прагнень у світовому значенні потрібні не добрі наміри, а всезагальний гуманістичний Закон і всесвітня добровільна, але дисциплінована й сильна Організація, яка цей Закон охороняла б. Але закони, на які можна було б опертися і захищати їх з усвідомленням, що захищаєш справедливість, не можуть народитися з нічого. Вони повинні випливати з природного й для всіх очевидного стану речей. Та що добудеш з абстракції? Нічогісінько. Отож гуманізм, щоб він став плідним, треба з абстракції перетворити в Науку про Людину, побудовану на природних істинах і тому доказову.
Я не знаю, чи стане в мене сил і часу знайти всі конче потрібні для цього істини, але ніщо більше в житті не хвилює мене так, як це моє практичне завдання».
Однак оголосити гуманістичну істину про Людину в ту пору загального панування полігенізму було не так просто. Тому Маклай до часу свою мету не дуже афішував. Він чудово розумів, що серйозний вчений-борець повинен бути також серйозним дипломатом, знати, коли, де й про що слід говорити з найменшою шкодою для себе й своєї справи. Та якщо сприяла обстановка, він свої переконання й цілі особливо не приховував: коли випадала нагода для, сказати б, попередньої обробки думок, намагався її не пропустити.
Саме тому, що всесильний Уїльям Маклей влаштував йому в Австралії несподівано захоплену зустріч і ще більш несподівано підтримав його, він вирішив виступити перед ліннеївцями з промовою, котра показала б, як кажуть англійці, «хто є хто».
Взагалі оратором Маклай був не дуже вправним. При всій своїй легендарній мужності і всесвітній славі він не міг позбутися повсякчасної зніченості за свою ваду від народження: не вимовляв літери «р». Через цю злощасну літеру він
