Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Ось, джентльмени, ті міркування, які я вважав за потрібне запропонувати вашій увазі, порушуючи питання про необхідність цілеспрямованих і неодмінно всебічних біологічних досліджень у морі».
Запитання із залу:
«Містере Маклай, ви сказали, що океан нас прогодує. Можливо. Та якщо ми достатньо вивчимо біологічні ресурси моря і це допоможе нам дати харч, припустімо, п'ятьом мільярдам чоловік, адже процес зростання людства не зупиниться. Навпаки, достаток харчів його тільки стимулюватиме, хіба не так? А що потім?»
Маклай відповідає:
«Справді, він не зупиниться. Але триватиме він тільки в межах доцільності, згідно з тими завданнями, які виникатимуть перед людством у наступні часи. Масштаб завдань визначить кількість населення, і рівно стільки люди зможуть добувати харчів, не більше і не менше. А якщо харчових ресурсів, створюваних природою, сонячною енергією, землею і морем, не вистачатиме, люди з часом, очевидно, навчаться штучно відтворювати ті процеси, які відбуваються в рослинах і живих організмах, і в такий спосіб добуватимуть продукти харчування синтезовані».
Із залу саркастичний вигук:
«Синтезоване м'ясо!»
Тоді, сто років тому, це, звісно, видавалося неймовірним. Проте Маклай не розгубився.
«І хліб. Якщо зараз уже напевне ясна можливість для синтезу неорганічних речовин, чому ж у такому разі не можна хімічним шляхом з одного виду органіки добути інший, потрібніший? Затримка тут тільки за рівнем наших знань. Моторні екіпажі, поїзди й пароплави тепер нікого не дивують, а хіба вони не явні подоби живих організмів? Нас дивує здебільшого незвичне і, дивуючи, часто викликає недовіру. Та якщо в своїй недовірі ми будемо вперто триматися своїх поглядів, від цього ми ж і потерпимо. Будь-якій думці, щоб вона дала бажаний плід, потрібна спочатку довіра, а потім відвага й терпляча праця дослідника».
Стенограф відзначає тривалу тишу в залі, потім знову той-таки голос:
«І що ж, коли нових завдань не буде, людство почне вимирати? Адже ви, містере Маклай, здається, сказали, що ми живемо доцільно, тобто для того, щоб розв'язувати всілякі завдання, хіба не так?»
Маклай:
«Поки світить Сонце і Земля обертається довкола своєї осі, вимирання людству не загрожує і, отже, не загрожує неробство. Не загрожує нам і надмірне перенаселення. Зростання населення — один з видів руху, а будь-який рух, наскільки нам відомо, постійного прискорення не має. Я думаю, за приклад можна взяти рух планет. Колись рік на Землі тривав довше, бо Земля оберталася навколо Сонця з меншою швидкістю. Поступово політ земної кулі і її обертання навколо власної осі ставали швидшими, було прискорення. Потім, коли початкова газоподібна маса Землі, обертаючись дедалі швидше, достатньо ущільнилась і набрала форми, якою вона є тепер, швидкість польоту навколо Сонця і швидкість обертання навколо власної осі досягли доцільної величини і число днів у році стало більш-менш постійним».
Скептик не поступається:
«Планети і люди?! Таке порівняння, на ваш погляд, допустиме?»
Маклай відповідає незворушно:
«Земля, а отже, і ми разом з нею тільки частка єдиного організму Всесвіту».
Нарешті невгамовний скептик, видно, стомився. «Боже ти мій, але хто ж усім цим господарством керує?» Маклай, мабуть, усміхається.
«Бог, який називається законами природного розвитку. Якби світом керував містер Бог, від такого тягаря він давно впав би з ніг. Ніяка розумна сила не вічна, вічна тільки матерія, її гармонійна будова і доцільне існування всіх видів матерії для загальної гармонії Світобудови». У скептика знайшлося ще одне запитання, останнє: «Припустімо, містере Маклай, що ви в усьому маєте слушність, але чому ж ця матерія така розумна, що нею рухає?»
Здавалося, що це була пастка, але вчений і тут лишився спокійний:
«Той, хто відкрив би, що рухає матерією, крім енергії, яка й сама є матеріальною, був би найгеніальнішою людиною світу. Та навіть генієві таке завдання не під силу. Це завдання людства…»
Багато з того, про що говорив того дня перед ліннеївцями Миклухо-Маклай, для сучасної освіченої людини вже не одкровення. Але не треба забувати, що все це було сказано сто років тому, коли навіть оголосити себе матеріалістом вважалося сміливістю. А Маклай, висуваючи вражаючі для того часу ідеї, крім усього іншого, цілком недвозначно назвав себе ще й антирасистом. І це тоді, коли в залі сиділи люди, для яких расизм був єдино правильним і тому обов'язковим світорозумінням. Звичайно, шанована публіка була шокована. Щодо своїх слухачів Маклай припустився майже жахливої нетактовності, і, напевне, вибухнув би скандал, якби першим не підхопився з місця Маклей.
«Браво! — загорлав він на повен голос. — Саме морська біологічна станція, міжнародна, спрямована в майбутнє! Тут, у нас в Австралії, ми почнемо створювати нову науку — морську біологію! — І як зненацька вибухнув, так само раптово заспокоївся, заговорив тоном боса, який не терпить заперечень: — Звісно, джентльмени, ми всі одностайно підтримуємо містера Маклая, і, ясна річ, ми всі йому вдячні. Ви, містере Маклай, подарували нам чудову перспективу. Це прекрасно — працювати для майбутнього всього людства!»
Звісно, з Маклеєм усі погодились. А що ще лишалося ліннеївцям? Що не кажіть, сер Уїльям фінансував їхнє Товариство.
Дивовижною людиною був сер Уїльям. Сповідаючи пацифізм, він щиро обурювався жорстоким поводженням з австралійськими аборигенами, але, будучи сином своєї епохи і свого класу, справжніми людьми темношкірих проте не визнавав і переймався жахом на саму тільки думку опинитися за спільним столом з негром чи папуасом. Пацифіст-миротворець за переконаннями, він водночас дотримувався поглядів затятого расиста. Однак це ніяк не позначилося на його ставленні до найпристраснішого з усіх антирасистів світу — Миклухо-Маклая. Одного разу запалившись до нього гарячою симпатією, він усі дев'ять років, протягом яких Маклай подовгу жив і працював в Австралії, буквально обожнював його. Розповідали, що, коли Маклаєві потрібні були, скажімо, вовняні шкарпетки, сер Уїльям ладен був перевернути догори дном
