Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Якось до нас прибули іноземці, і всім наказали вбратися в цивільне. Він з'явився в сорочці без погонів і формених штанцях. Командир полку заверещав:
— Тобі що, тридцятку дати, аби ти собі штани кутого?
Жив за пайкові: 20 карбованців на місяць. У наряд ходив через день, аби поїсти на кухні. Наряди продавалися прапорщиками, які не хотіли йти на кухню. Всі зібрані ним у такий кривавий спосіб гроші зжерла інфляція.
Відсотків 20 покинутих баб жило в місті з "прапорів". Гнали самогон. З цього приводу до нас заявилася делегація "жінок космодрому".
У деяких будинках казахи взимку палили вогнища. Тепер ці будинки нагадують Сталінград у день його визволення від німців. Хоча і тоді всі в тому місті почували себе тимчасовими мешканцями.
Валерій Бобрович (Устим)
ІНДОКИТАЙ
Після кожного бомбардування екіпажі вели дружні переговори — переклик по радіо на предмет можливих пошкоджень. Серед інших суден "Бaбyшкiн" виділявся своєю фальштрубою вражаючих уяву розмірів. Ленінградці до нас так і зверталися: "Ей, ти, с вядром на трубс!" Лише потрапивши на Північ, я збагнув, що моя мова — відомий засіб міжнаціонального спілкування — не є зовсім російською, якою я її вважав за браком лінгвістичної практики. Нас, "хохлов", впізнавали одразу і скрізь. Навіть у в'єтнамських ресторанах.
У Хайфоні був єдиний ресторан для іноземців. Ситуація чимось нагадувала Мурманськ часів Другої світової війни, коли туди приходили союзницькі конвої. З тією суттєвою різницею, що діти не юрмилися біля входу, аби випросити трохи хліба, а в залі повністю були відсутні жінки, що пропонують свої послуги. Постачання в'єтнамського населення залишало бажати кращого: його продуктовий пайок складався з нешліфованого рису і рибного соусу. Соус виготовлявся шляхом бродіння рибних відходів і смердів, як і належить гнилій рибі. Тож в'єтнамці спали по 14 годин на добу, аби заглушити голоді зберегти сили. Звісно, якщо це не заважало потребам виробництва.
Специфічною рисою в'єтнамського характеру я б назвав відсутність індивідуалізму, домінування колективістського первня. Трохи розуміючи мову, можна було помітити, що навіть у повсякденних розмовах слово "В'єтнам" повторюється надміру часто. Дивним чином у в'єтнамців колективізм уживався з підприємливістю.
Загартовані випробуваннями, вони виявляли наполегливість у досягненні будь-якої мети. Побачивши у вас в руках долар або навіть донг, в'єтнамець міг пройти слідом не один кілометр і все одно заполучити його. В'єтнамці використовували нас, але нам до кінця недовіряли. Взагалі на Сході, у порівнянні з простодушними азіатами, білих людей прийнято вважати хитрими і підступними. Подейкували, нібито за нами стежать повсякчас. Особисто я, за незначністю власної персони, цього не відчував, але генерала Лавриненка "опікали" відкрито.
Польський дипломат Ян Балицький розповідав таку історію. Коли ще в 1956 році він, проїздом у Лаос, висадився в аеропорту Сайгона, йому, незважаючи на дипломатичний паспорт, запропонували заповнити багатосторінкову анкету. Балицький присягався, що нічого подібного ані до, ані після йому читати не привелось. В анкеті бездоганною французькою мовою ставилося безліч запитань стосовно не лише самого дипломата і його дружини, але й прямих предків з кількох поколінь. Питання стосувалися освіти, починаючи від школи, всіх колишніх місць роботи, всіх випадків перебування за кордоном... і дівочих прізвищ усіх прабабусь їхнього подружжя. Ознайомившись з анкетою, Балицький старанно вписав у кожну рубрику стереотипну відповідь "Not your business"[4]. Прийнявши документ, чиновник сайгонської адміністрації хитро поглянув на нього, вищирив в усмішці зуби і поставив печатку.
Обстоюючи на словах ідеологію інтернаціоналізму, Північний В'єтнам насправді залишався вірним вченню Хо Ши Міна, затятого націоналіста, який у расовому питанні не робив винятків навіть для французів. Я на власному досвіді пересвідчився, що навіть після кількох десятиліть після того, як французи залишили цю країну, освічені в'єтнамці ще цілком вільно володіли французькою.
Після багаторічних поневірянь по всіляких країнах третього світу, в мене склалося враження, що саме французи були найгуманніші з-поміж колонізаторів. Вони активно розповсюджували власну культуру, втягуючи в такий спосіб на орбіту інтересів метрополії найбільш освічених тубільців. Активну місіонерську діяльність вела і католицька церква. Англійці досягли у цій сфері скорше зворотних результатів. У дев'яності роки нашого сторіччя архиєпископом кентерберійським став пакистанець, наступним, певне, буде зулус. Жінок-мусульманок охоче вербують на кораблі Royal Navy[5], для них створено навіть спеціальну уніформу, в наборі якої замість купальника, за індонезійським зразком, запроваджено спортивний костюм. До речі, щодо статевої рівноправності на воєнній службі. Тільки у французькій армії жінки-офіцери з парадною формою (спідницею) поряд з сумочкою носять і палаш. Хоча для них я б запропонував ножиці Даліли.
А втім, навіть розуміючи французьку, познайомитися з місцевою жінкою було практично неможливо. Щодо цього діяла драконівська постанова: звинувачених у зв'язках з іноземцем і перелюбстві відправляли на виправні роботи. Якщо в момент скоєння злочину чоловік звинувачуваної перебував на фронті, дружину могли і розстріляти. Тому день у день ресторан заповнювався виключно чоловічою компанією. Це було неправдоподібне видовище, особливо коли в'єтнамський оркестр награвав "Ти з мене підманула, ти з мене підвела".
На національному рівні сексуальні проблеми в воюючій країні вирішувались успішніше. Офіцерам північн-в'єтнамської армії, крім основної сім'ї, дозволялося заводити жінку за місцем проходження служби. Вибір кандидаток здійснювався місцевою владою, без урахування їхнього колишнього сімейного стану.
Порівнюючи в'єтнамський досвід з китайським, слід визнати, що маоїстське керівництво явно погарячкувало з відміною багатожонства, принаймні в армії. Проживати в гарнізонах там дозволяється тільки сім'ям офіцерів у ранзі від полковника і вище, а тривалість відпустки офіцера Національно-визвольної армії Китаю — усього 10 діб на рік, аби не вистачило часу для ідейного розкладу. Та марно, один полковник примудрився на дозвіллі навіть зліпити найбільший у світі чайник. Я бачив його фото.
"Десять років війни промайнуть, як один помах вій", — Хо Ши Мін явно лестив жіночій частині населення В'єтнаму. У своїх сірих і темно-синіх спецівках, з незмінними велосипедами в'єтнамки викликали скорше співчуття, аніж симпатію. Сцена, в якій жінка по дорозі на роботу везе в тачці цілком здорового чоловіка, не була чимось рідкісним або дивовижним. Доки жінка працює на рисовому полі, чоловік сидить де-небудь у затінку, а у перервах вона ще встигає напувати
