Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
За часів Сталина в радгоспи і колгоспи просто не давали техніки. Одержав "машину ОСО" — дві ручки одне колесо — і будеш ганяти до повної перемоги соціалізму в окремо взятій країні. Керував усією цією імперією який-небудь підполковник. У 50-ті роки ціліша врятувала Росію від революції. Туди зігнали надмірне населення із сіл. Бо в тодішніх містах через нерозвиненість інфраструктури безробіття почалося на кілька десятиліть пізніше. Це була одна з найбільш вдалих авантюр партії. Проте все змарнували за часів Брежнєва — ой розпочав урбанізацію. Сталін забороняв житлове будівництво: квартирні проблеми вирішувалися шляхом "ущільнення". Йосиф Віссаріонович явно не був марксистом — наслідки його діяльності свідчать більше про його схильність до фізиократів Сея і Мальтуса.
Промисловість, як це видно на прикладі СРСР, не створює прибуткової вартості, лише перерозподілює. Додаткову вартість виробляє енергія Сонця і природна плідність грунтів. Доки СРСР був аграрною країною, він був непереможний. Міста культивували хіба що ненависть до продуктивної праці та монополізували друк грошей. Підступні міські мешканці спокусили селян енергоносіями, видурюючи у них сільгосппродукти. Хто будував ці турбіни? Ті ж селяни-раби. Раніше в село продавали хіба що ікони та горілку.
Соціалізм на селі ліквідували задовго до "перебудови", коли Косигін впровадив товарно-грошові відносини замість абстрактних трудоднів. Великим "борцем" за аграризацію суспільства виявився Пол Пот. Уникнути урбанізації можливо лише шляхом невиробничих видатків, будувати культові споруди або мостити дороги каменем, а потім перекладати дорожнє покриття, перевертаючи його іншим боком. Коли англійці колонізували Індію, вони зрозуміли, що колонізувати афганців, які заперечують продуктивну працю, вже понад їхню силу . Тож афганців залишили в спокої до 1979 року. Випадає, що казахи цей урок усвідомили, — вони пасли баранів, узбеки ж ні — вони рили арики.
Центром полігону була станція Тюратам: від неї розходилися залізничні колії до майданчиків. По них мотовозами допроваджували офіцерів особового складу і воєнну техніку. З метою маскування жодного будівництва на станції не велося. Спорудили хіба що сучасний шикарний вокзал, за яким у трьохстах метрах починалося оточене колючим дротом місто.
З КПП ходив автобус. На півдорозі, себто в метрах ста від станції, стояла чайхана дяді Саші. Навіть зараз, згадуючи її вигляд, мене пересмикує. Складена зі шпал мазанка, на подвір'ї — ряд столів, паркан із ящиків з написами, щось на зразок "15А13".
Після чергування ми теліпалися до чайхани. Там пропонувалася баранина, як на мене, сумнівного походження. Такі почуття навіював пес без ноги, що спав у затінку від паркана. Аборигени, навіть на Півночі, ніколи не поспішали позбутися собаки, якщо у нього залишались передні і одна задня лапа. За наявності інших втрат песика вішали. Шашлики подавалися на уривках газет. Горілку дядя Саша (сам узбек) купував у корейців.
Уже тоді це була приватна "лавочка". Антисанітарія була страшенною і сморід стояв неймовірний — малі потреби справлялися тут же, по закутках. У "тій самій" ямі валялися нутрощі розпатраних тварин. Величезні, як джмелі, зелені мухи ледве літали від переситу. Дочка дяді Саші була одноокою, і її зовнішність нагадувала про смертний гріх. Тому офіцеру, який ризикне на ній одружитись, тато обіцяв у придане автомобіль.
Начальників, які обиралися до органів місцевої влади, всі знали в обличчя. Нікому і на думку не спадало когось викреслювати. Вони вирішували конкретні питання. Коли заступник начальника полігону генерал Галкін прийшов на зустріч з виборцями, йому влаштували овацію хвилин на п'ятнадцять. Знали, що район, від якого його висували, житиме без особливих соціальн-побутових проблем.
Через те, що казахи не могли селитися в місті, вони розташувалися навколо станції. Селище слугувало ареною різнобарвної злочинної діяльності. Будівельники продавали крадені матеріали. Це треба було бачити на власні очі: за повної відсутності дерев на вулицях легко проглядалися дували, з-поміж них визирали верблюди та вівці, а поміж них вештались будівельники з унітазами на спинах. Надто допитливим могли набити пику. Крадене перепродувалося кілька разів. Як уже згадувалося, основним платіжним засобом слугувала горілка.
Центр міста спорудили в 1955 році, зрозуміло, в стилі панівного тоді сталінського ампіру. Такий собі чотирикутник, який утворювався спорудами готелю, штабу полігону, універмагу, Будинку офіцерів, навколо них п'ят-поверхівки. За майданом розбили парк імені 30-річчя Перемоги. Хащі тугаїв і комиша, що проріс крізь асфальтові доріжки. Там навіть пити було огидно. В районі, де мешкав генералітет, — парк вищого рангу, з березами та соснами. Ще один шикарний парк, навіть з травичкою, прикрашав шпиталь. Якось шефи-дніпропетровці разом з ракетами привезли на наш майданчик вагон чорнозему. Додумались. Прапорщики одразу ж порозтягали його торбами по своїх городах.
На площі проводилися паради і демонстрації. Чи доводилось вам бачити парад бойових частин? Командування полігону не могло зібрати склад парадних підрозділів з полігону, тож доручало підготовку командирам частин, ті, в свою чергу, передоручали справу своїм заступникам. Відтак підготовка парадів перетворювалась на їхній головний обов'язок. Склад парадних підрозділів змінювався щодня. Вимагалося набрати "коробку" зі ста вільних від служби офіцерів. Таких не вистачало. Нічого не залишалося, як на прапорщиків одягати капітанські та майорські форми.
5 листопада ця банда з'являлася в Ленінську на генеральну репетицію. Подивитись на це несусвітне видовище збирався і старий, і молодий. Описати побачене неможливо. Над містом щільно стояв мегафонний мат. Командир довіряв мені возити в машині прапор частини, аби не покрали ордени. Розпускати на обід учасників параду боялися. Якось такої помилки припустилися, і одна половина з них перепилася в усмерть, а інша половина розбіглася по крамницях та невідомо де. Годин через п'ять невгамовної муштри черговість уже не порушувалась. Йшли під барабанний дріб, ламаними радами, дехто не в ногу, але таки крокували. Всі потішалися, коли йшли офіцери воєнно-будівельних частин: вилізаючи з-під засмальцьованих кашкетів, пасми їх немитого волосся, а часом майже дівочих за своєю довжиною локонів, лежали на комірцях шинелей.
Оркестром керував майор, який дослужився до старшого лейтенанта. Випускник диригентського факультету, цей москвич навіть створив якусь увертюру, але, не знайшовши ніде розуміння, він спився. Ставились до нього зі співчуттям: не дати йому опохмелитися на полігоні вважалося страшним гріхом. Спостерігаючи вранці на розводі за муками декого із своїх підлеглих, сердобол-ний командир крізь зуби цідив:
— Піди до начальника тилу! — Або давав більш конкретну команду: — Нехай Кожанов тебе прийме.
А от бідолашному диригентові за три дні до початку параду похмелитися не давали. По обидва боки чатували політпрацівники, які обмацували всіх підозріливим поглядом. Адже не було секретом, що всі брали з собою на
